Виставка – реквієм «Вічність пізнаю, даровану годиною лихою»

Напередодні 37-ї річниці з дня смерті українського поета, перекладача, літературознавця, одного з найактивніших учасників руху шістдесятників Василя Стуса Гайсинська центральна бібліотека презентувала виставку – реквієм «Вічність пізнаю, даровану годиною лихою», присвячену нашому видатному земляку. Виставку переглянули учні 7 -Б класу ЗЗСО І-ІІІ ст.№4 м.Гайсина. Вони подивились представлені видання, познайомились з життєвим і творчим шляхом великого поета.

Народився поет 6 січня 1938 року в с. Рахнівка, Гайсинського району Вінницької області в селянській родині і був четвертою дитиною в сім’ї. В 1939 році, щоб уникнути примусової колективізації, батьки переїжджають на Донбас у місто Сталіно (нині Донецьк). У шкільні роки поет знайомиться з класичною літературою, поезією, мистецтвом. У 1954 році Василь Стус вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту. За роки студентства Василь Стус приймає активну участь у діяльності студентської літературної студії.

Влітку 1965 року розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції. Кращі представники інтелігенції на чолі з Л. Танюком утворили клуб творчої молоді, до якого входили художники А. Горська та П. Заливаха, літературознавці й письменники І. Дзюба, М. Коцюбинська, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Чорновіл. Вони протестували проти арештів та цькувань національної інтелігенції.

4 вересня цього ж року на прем’єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» поет підтримав І. Дзюбу та В. Чорновола і виступив в київському кінотеатрі «Україна» з протестом проти серпневих арештів української інтелігенції. А вже наприкінці місяця Стуса відраховують з аспірантури, звинувативши в «систематичному порушенні норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», хоча фактичною причиною відрахування був його виступ-протест.

З того часу і почалися поетові поневіряння. За активні протести проти реставрації культу особи, затискування свободи думки, за критику влади як “небезпечного рецидивіста” Василя Стуса було засуджено до п’яти років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму і трьох років заслання. Жорстоке і несправедливе покарання поет відбував у мордовських таборах, заслання – у Магаданській області. Та Василь Стус не зігнувся: навіть в нелюдських умовах каторги він захищав своїх товаришів-політв’язнів, відстоював власну гідність, продовжував творити, вивчав французьку та англійську мови, роздумував над минулим, сучасним і майбутнім України.

Стус активно виступав проти свавілля і беззаконь брежнєвської системи, захищав права людини. У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії Стус критикував панівну систему, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. Над труною трагічно загиблої художниці Алли Горської він відкрито звинуватив у вбивстві існуючу владу і цим остаточно прирік себе на подальшу мученицьку долю.

На жаль, дух свободи, гуманізм і національні переконання Василя Стуса не відповідали пануючій ідеології, вступали у протиріччя із тоталітарною системою. І вже через 8 місяців після його повернення з заслання у 1979 р. Стуса вдруге заарештували в Києві, засудивши до 15 років позбавлення волі (10 років таборів та 5 років заслання).

Життя Василя Стуса трагічно обірвалося на 47-у році в ніч з 3 на 4 вересня 1985-ого року під час голодування в карцері табору для політичних в’язнів біля села Кучино, Пермської області. Його поховали на табірному цвинтарі.

У листопаді 1989 році завдяки клопотанням рідних і однодумців прах Василя Стуса перепоховали на Байковому кладовищі в Києві. В 1991 році його посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю». В 2005 Василю Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

«Василь Стус – щаслива людина: його спадщина не пропала, хоча лежала в пропасті. Знайшлося кому рятувати його творчість – збирати, опрацьовувати, видавати… То в наш час, коли скрізь бракує розумних рук, загиблий Василь Стус зробив більше за багатьох інших, кому поталанило вернутися. Він справді “у смерті повернувся до життя…”», – Є. Сверстюк.

Підтвердженням цих слів українського дисидента є рядки з вірша Василя Стуса “Як добре, що смерті не боюсь я …”:

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.