Таланти Гайсинщини

БАБАК Микола Леонтійович

      Микола Леонтійович Бабак – один із обдарованіших учнів братів Герасименків. Народився він в селі Новоселівка 1935 року. Походить з родини гончарів, керамікою почав займатися з дитинства, та справжнє навчання почалося в гончарній майстерні, де бригадиром був Яким Герасименко. Невдовзі його сервізи, куманці, вази, цікаві національним орнаментальним розписом, виразні за формою і зручні в користуванні, експонувалися на районних та обласних виставках декоративно-прикладного мистецтва. Найвищу оцінку дістали вази «Чаша достатку», «Хвала рукам – творцям урожаю». Посуд «Баранці», «Леви», «Бики» та скульптурні роботи на історичну тематику («Партизанка», «Партизан у засідці» та ін..) Багато його робіт сповнені сатири та гумору: «Не сіє, не оре, а завжди ситий», «Черв’як, що точить буряк». Цікавими є роботи, створені за мотивами байок Л.Глібова.
Автор у своїх роботах по-своєму розкриває красу довколишнього світу. Оспівуючи красу рідного Поділля, Микола Леонтійович домагається, що звичні речі перестають бути звичними. Вони ніби оживають.
Майстер залишив по собі багато живописних полотен, що є типовими зразками народного малярства. Роботи Миколи Бабака зберігаються у музеї братів Герасименків в селі Новоселівка.
Помер 28 серпня 1975 року.

ГЕРАСИМЕНКИ – Яків і Яким

     Поділля споконвіку славилось своєю керамікою. До найвідоміших осередків гончарного мистецтва, безсумнівно, належить село Новоселівка. У ХVІ ст. за розпорядженням графа Потоцького, якому належали ці землі, сюди були завезені з Умані родини гончарів. Вони й започаткували нове населення на лівому березі мальовничої річки Сіб. Гончарі виробляли найпростіші утилітарні речі – макітри, горщики, глечики, баньки, друшляки. Одним із найвідоміших майстрів був Андрій Гончар, багатир майже двохметрового зросту. Він – один із основоположників застосування поливи й розпису. Його учнем був Агафон Герасименко, який любов до глини передав і своїм синам Якиму (28. 08. 1988 -21. 01. 1970) та Якову (14. 10. 1891 – 24. 04. 1969). Змалечку батько привчав хлопчиків до гончарства. Яким гарно формував, а Яків – розписував. У 30-х роках минулого століття у Новоселів ці було біля 30 сімей гончарів. Багатші, у яких були коні, возили свої вироби у Бар, Гайсин і Ладижин на продаж. Спритні гендляри привозили для майстрів із Києва свинець і поливу, а їхні вироби скупляли за безцінь і везли до Києва та інших міст. У Києві звернули увагу на роботу майстрів і зацікавились ними. У 1935 році Якова та Якима разом із іншими відомими майстрами з України запросили до Києва, де була створена Центральна експериментальна майстерня, що діяла при Лаврській школі.
Роботи усіх майстрів, що працювали в центральній експериментальній майстерні, експонувались на Першій республіканській виставці українського народного мистецтва. За участь у ній Яким та Яків Герасименки були нагороджені дипломами І ступеня й удостоєні звання заслужених майстрів народної творчості. За два роки роботи у Києві брати Герасименки створили більше сотні творів. Серед них увагу фахівців привертали перші в історії українського гончарства столові сервізи, які вирізнялися нестандартністю форм, оригінальністю оздоблення і були розраховані не лише на сільського, а й на міського споживача. Їхні вироби експонувалися на міжнародних виставках в Англії, Франції, США, Німеччині, Чехословаччині, за що автори неодноразово удостоювались золотих медалей.
У 1938 році в Новоселівці брати Герасименки заснували артіль, в якій працювало багато досвідчених майстрів. У повоєнні роки брати Герасименки працювали у Бубнівському гончарному цеху Гайсинського промкомбінату, виготовляючи, в основному, ужитковий посуд. Під їх опікою виростали й утверджувались в гончарному мистецтві майстри – М. Збрицька, А. Гончарук, серед них зростала і формувалась молода Фросина Міщенко – племінниця братів та інші майстри. Але в силу об’єктивних і суб’єктивних факторів Бубнівський промисел почав занепадати. Великою втратою для Бубнівки, та й всього народного мистецтва України, стала смерть братів Герасименків.
Роботи Герасименків прикрашають нині колекції музеїв Києва, Львова, Москви, Санкт-Петербурга.
На батьківщині уславлених майстрів братів Герасименків відкрито музей-садибу в 1988 році. Він розташувався в хаті, де жили брати Герасименки.

ГОРОШКО Лідія Федорівна

       Народилась Лідія Федорівна Горошко 19.01.1950. с. Нуйно Камінь-Каширського району Волинської обл. Закінчила музичне відділення Луцького педучилища (1969). З того часу живе і працює у Гайсині. Методист районного будинку культури. Організатор і керівник фольклорно-етнографічного колективу «Рідня».
Природа обдарувала її кришталево чистим голосом, тому своє життя присвятила народній пісні. Посестрою вважає самобутню народну співачку Явдоху Зуїху, виконує пісні з її репертуару. Грала роль Явдохи Зуїхи у п’єсі М. Джиги «Недоспівана пісня», яку М. Пекар поставив у Гайсинському народному аматорському театрі. Лауреат престижних конкурсів і фестивалів – Всеукраїнського конкурсу автентичної пісні на приз Г. Танцюри (Вінниця, 2001), III Міжнародного свята літератури і мистецтва «Лесині джерела» (Новоград-Волинський, 2001), І Міжнародного фольклорного фестивалю етнографічних регіонів України «Родослав» (Івано-Франківськ, 2001), 27 Міжнародного фольклорного фестивалю у Польщі (Бузко-Здрай, 2002).
У 2006 році, коли в нашому місті проходив другий Всеукраїнський фестиваль фольклору на приз Г.Т. Танцюри народно-аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Рідня» під керівництвом Лідії Горошко став лауреатом ІІ премії.
Пісня стала для Лідії Федорівни сенсом її життя… Вона чудово знає пісенну магію і зачаровує слух неповторним виконанням, оксамитовим тембром, часто без музичного супроводу.
Репертуар талановитої співачки різнобарвний, але найбільше кохається вона у піснях, які народились на Поділлі. Записала вона понад 200 самобутніх народних пісень.

ГОРОШКО Михайло Дмитрович

       Народився 17 вересня 1948 року в селі Передмірці Лановецького району на Тернопільщині.
Після закінчення середньої школи в 1966 році вчився в Луцькому педучи¬лищі па музичному відділі, потім служба в армії. Свою трудову діяльність розпочав в 1971 році в Гайсинській СШ №3 вчителем музики і співів.
З 1976 року після закінчення музично-педагогічного факультету Вінницького педінституту працює в Гайсинській СШ №4 вчителем музики. В 1983 році Михайло Дмитрович організовує хоровий колектив районного Будинку культури, який за невеликий період виріс в творчій колектив, і який заслужено носить звання «народного аматорського».
Багато років М.Д. Горошко працює над подальшим і глибшим вивченням, збором, обробкою та виконанням пісенних творів композиторів класиків, а також пісень сучасних композиторів. Найважливіше і найпочесніше місце в районні художнього керівника займають українські народні пісні. Не один десяток їх відшукав, обробив, дав друге дихання, їх подарував слухачам. Написав не один десяток варіацій на давно відомі народні пісні. Він також є автором мелодій багатьох пісень та інших музичних жанрів. Завдяки високій майстерності та копіткій роботі у 1987 році Михайло Дмитрович вивів хоровий колектив у телетурнір «Сонячні кларнети» у м.Києві. Цього ж року колективу присвоєно звання « народний аматорський». В 2002 році колектив вдруге захистив це почесне звання.
За велику кропітку працю Михайло Дмитрович неодноразово нагороджувався грамотами обласного управління культури та районного відділу культури і туризму райдержадміністрації. Ні один масовий захід, який проводиться в районі не обходиться без участі колективів під керівництвом М. Горошка. Хоровий колектив РБК – постійний учасник конкурсів Леонтовича, обласного свята фольклору та ін.
З жовтня 2001 року Михайло Дмитрович очолив духовий оркестр РБК, в якому теж до цього грав на різних інструментах і який став одним з кращих в області, неодноразово приймав участь в обласних та районних конкурсах та фестивалях.
Знають і цінують в районі професійного митця, талановитого керівника, самодіяльного композитора, музиканта – Михайла Дмитрович а Горошка.
Помер 4 вересня 2012 року.

ГРОМОВИЙ Никифір Терентійович

       Народився Никифір Терентійович Громовий в селі Краснопілка 1915 року в багатодітній селянській родині. Ще з малечку довелось працювати. Пережив страшний голод 1932-1933 років, під час якого втратив рідних.
Далі фінський фронт, Вітчизняна війна, ампутація руки. Педагогічну освіту здобув на початку 40-х. Повернувшись в село після війни, вчителював у рідній школі.
У 1945 році під керівництвом Громового було поставлено першу драматичну виставу створеним драматичним гуртком. Після того були сотні вистав української і зарубіжної драматургії, сучасних драматургів.
Никифір Терентійович зі своїми аматорами давали вистави і в сусідніх селах, за що мали щедрі подяки від населення та часті публікації про них у пресі, а від райвідділу культури – почесні грамоти, а також дипломи – від обласного управління культури.
Никифір Громовий, як педагог вийшов на заслужений відпочинок, руки не опустились, а взявся за створення музею с. Краснопілки. Почав із розмови, із старожилами, та зробивши виписки про давнину Краснопілки у музеях Умані, Вінниці, Кам’янця-Подільського, написав історію села. Тепер цей музей приваблює відвідувачів. Музей збагатився тисячами різноманітних експонатів. А відвідувачі звідусіль: були делегації з Німеччини, представники Російської Федерації, мешканці сусідніх сіл, учні з шкіл. Протягом двадцяти років очолював Никифір Терентійович музей на громадських засадах.
Односельчани гідно оцінили вклад Громового в розвиток культури села. За п’ятдесятирічне керування драматичним гуртком, постановку сотні вистав, включаючи виготовлення декорацій та створення історичного музею йому присвоєно звання Почесного громадянина села.

ДЯЧЕНКО Юрій Олександрович

      Дяченко Юрій Олександрович народився 26 квітня 1959 року в м. Гайсині. Здобувши медичну освіту у Вінницькому медичному університеті, працює лікарем-невропатологом у районній лікарні.
Біля 30 років Юрій Олександрович займається різьбленням по дереву, і з кожним роком майстерність розквітає, розкриваються нові грані його таланту. Опанував майстер мистецтво різьби самотужки. Навчався у природи. Закінчив в 1985 році заочно народний університет мистецтв імені Н. Крупської в Москві. Дуже багато працював з літературою.
Перші роботи вийшли з-під його різця ще в 1978 році. З тої пори в руках митця народилось більше 300 робіт.
Свій перший вагомий доробок, і за високим мистецьким рівнем, і за кількістю творів, Юрій Олександрович показав в 1996 році у Вінницькому художньому музеї.
У жовтні 1997 року з великим успіхом пройшла його персональна виставка у Київському залі художніх фондів. Знову виставка у Вінницькому художньому музеї у 2002 році, тепер уже члена Національної спілки художників України, якого прийнято до спілки у 1999 році.
Більшість робіт присвячена християнській тематиці, це насамперед чудо-ікони, та Кобзарю. Не менше захоплення викликає своєю індивідуальною художньою манерою серія неповторних портретів українських гетьманів та цікавих сюжетів з народного життя. Ю. Дяченко вміло використовує природні якості матеріалу, з якого творить самобутні, з високою технікою художнього виконання та композиційною новизною та завершеністю твори.

ЖИВКО Валентина Степанівна

      Народилася Валентина Степанівна 9 квітня 1950 року в м. Краснодоні. Так склалось життя, що вона стала жителькою с. Бубнівка.
У 70-80-х роках в селі працювала гончарна артіль, там виготовляли звичайні побутові речі: макітри, підвазонники та інше. Майбутня майстриня переступила поріг цеху, довго звикала до його пахощів, зачаровано завмирала біля виробів Фросини Іванівни Міщенко. Вони захоплювали, зачаровували. Вирішила сама спробувати творити. Глина сама просилась до рук. Відщипнула шматочок, зробила пелюстку, другу, третю. І через хвильку глиняна квітка лежала на столі, не зроблена, зірвана з куща, жива. Сідала Валентина Степанівна опісля за свій гончарний круг і вже ніби не глину брала до рук, а якесь диво.
Саме Фросина Іванівна навчила майстриню дослухатися до свого серця та любити рідну землю, надра якої дарують людям такий прекрасний матеріал для творчості – глину.
Виготовлений Валентиною Степанівною з місцевої глини посуд та іграшки вирізняються яскраво виявленим індивідуальним почерком майстрині.
У 1988 році була учасницею симпозіуму кераміки в Седневі. З тих пір і почали мандрувати вироби майстрині по різних виставках, доносити до людей славні давні гончарні традиції нашого краю, красу та своєрідний характер виконання творів керамічного мистецтва.
Невдовзі Валентина Живко стає членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Її твори зберігаються в Національному музеї – заповіднику українського гончарства в Опішному, Вінницькому краєзнавчому музеї, Державному музеї українського народного декоративного мистецтва, Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара».
Вази, тарелі та глечики майстрині експонувались на районних, обласних, республіканських виставках, її нагороджено медалями та дипломами. Відбулось чотири персональних виставки Валентини Живко у Вінницькому літературно-меморіальному музеї М. Коцюбинського, Вінницькому обласному центрі народної творчості, де майстриня порадувала всіх новою стороною своєї творчості – народною картиною.
Прості народні сюжети, звичаї та обряди, зображені на її картинах, відзначаються високою різноманітністю змісту та форми, однак зберігають печать та манеру майстрині. Вони щирі та зрозумілі кожному. Деякі з них пронизані духом народного гумору.

ЗУЇХА Явдоха Микитівна

      Явдоха Микитівна Сивак (Зуїхи) належить до числа видатних народних співачок з найбагатшим репертуаром. Вона народилась в селі Кущинцях Гайсинського повіту 1 березня 1855 року в кріпацькій родині. Мати Явдохи рано вмерла і залишилась мала бідувати з батьком. Про те, щоб вчитись грамоти, й мови не було. Їй, босоногій, довелось старчити на вулиці, але не довго. Юнкою віддали Явдоху до багачів за няньку, потім вона ходила на заробітки поденно, а ще згодом пішла в строк до пана Равського. Незабаром же нестатки ще далі вигнали її з рідної хати: мусила разом із земляками йти на заробітку в Херсонську губернію.
Тяжкі то були заробітки. Не мала Явдоха ні в що вдягнутися, як інші дівчата, ні грошей дати на складчину, як збиралися на вечірку, а зате знала багато пісень, вміла веселитися. Жартівниця була – де Явдоха, там весело.
На двадцять третьому році засватав її Василь Олійник з сусіднього села Гнатівки. Свекруха виявилась сварливою і чоловік теж ставився до Явдохи погано. Люди ж любили жінку за порядність, добру вдачу, часто запрошували на весілля, за куму на хрестини.
Згодом підросли й свої діти – Петро, Марійка, Євдоким. Видали дочку заміж. Старший син привів у хату невістку, але швидко зненавидів її, дуже бив. Явдоха боронила, та син і на матір накидався. Коли Явдосі виповнився 51 рік, вона овдовіла. Незабаром вийшла заміж за вдівця Демида Жуки у сусіднє село Зятківці. В 1919 році вмер і Демид Жук. Залишилась Явдоха в 65 років одна.
За спогадами старожилів Зятківець бабуся Явдоха мала винятково артистичну вдачу. Зокрема, вона блискуче імітувала різні природні звуки, голоси багатьох тварин і пташок, вміла передавати вимогу, інтонацію, вираз обличчя й ходу людей. Говорила повільно, голосно, мала чудову дикцію, грудний приємний голос. Вона володіла винятковою красномовністю. Мова її була барвиста, соковита, насичена влучними метафорами. Порівняння її дотепні, густо переплітались з прислів’ями, приказками, різноманітними цитатками, з фольклорних творів, яких вона знала силу-силенну. І все це використовувала завжди влучно, доречно, зі смаком, тактовно.
Саме з цією людиною і зустрівся в 1918 році тоді ще зовсім молодий фольклорист, а пізніше прославлений збирач усної народної поетичної творчості Гнат Трохимович Танцюра.
Від Явдохи Сивак Танцюра записав 1008 пісень, 400 прислів’їв, 156 казок, чимало загадок і чимало етнографічно-побутового матеріалу. Найбільше дивували молодого збирача її феноменальна пам’ять, велике фольклорне багатство, красномовність і природній гумор.
Окрилений невичерпним джерелом усної народної творчості, до якого “тільки доторкнись, зачепи” і воно било фонтаном, Г.Танцюра поставив собі за мету позаписувати від бабусі все до словечка. Дізнавшись про паспортизацію пісень, Явдоха вибрала собі псевдонім: Явдоха Зуїха. Усе своє знання, талант збирача, вміння, молодечу енергію і запал віддав Гнат Танцюра, щоб повністю записати те, що знала народна співачка. Робота ця тривала двадцять років.
Явдоха Зуїха, знаючи декілька варіантів тексту і мелодії тієї чи іншої пісні, що побутувала в її місцевості чи була почута нею десь на заробітках у Бессарабії чи в Херсонській губернії, віддавала перевагу найкращому варіанту, розкриваючи перед записувачем його поетичну красу і мелодійність. Характерно, що і в репертуарі Явдохи Зуїхи майже не було малохудожніх творів. Пісні записані від неї Г. Танцюрою, як правило, мають досконалу викінчену словесно-мелодійну форму.
Народ не може жити без пісні. Так і Явдоха Микитівна Сивак – у дитинстві, Жук – в заміжжі, Зуїхи – в історії нашого фольклору, нашої пісні… Як же так можна жити, не співаючи – говорила вона.
Згодом, уже по смерті Явдохи Микитівни, й самого Гната Танцюри, турботами поета-академіка М.Рильського вийшла книга “Пісні Явдохи Зуїхи”, до якої увійшло 925 пісень, записаних з уст подільської берегині народних скарбів.

КУЧЕРЕНКО Іван Павлович

      Народився Іван Павлович Кучеренко в с. Носівцях. В 1963 році закінчив 11 класів і став працювати лаборантом в Ситківецькій школі-інтернаті. Там почалась і перша практика художника-початківця. Більш за все Іван любив малювати і міг цілодобово простояти за мольбертом чи просидіти за плакатом з олівцем і пензликом.
У 1964 році призивають юнака в армію до Севастополя. Але в 1966 році через хворобу він демобілізується і повертається додому. Іван Павлович вступає і успішно закінчує Московський художній університет ім. Н. Крупської, а потім працює учителем Носовецької школи 19 років – стає прикладом для сотень своїх учнів, взірцем стійкості, мужності, таланту, гуманітарного світогляду і вихователем молодих обдарувань – викладає малювання, креслення, разом з учнями оформляє кабінети, прикрашаючи рідну школу. Тут розкішні пейзажі, гірські потоки, морські краєвиди з кораблями, зимові в інеї ліси. Згодом працював завклубом і заодно художником – оформлювачем. Допомагав в оформлені шкіл, дитячого садка, клубів не тільки в своєму рідному селі, а й в Трубочці, Косановому.

МІЩЕНКО Фросина Іванівна

       Продовжувачкою традицій Якова та Якима Герасименків називають їхню племінницю Фросину Іванівну Міщенко – заслуженого майстра народної творчості, члена Національної Спілки майстрів України з квитком №1.
Народилась Фросина Іванівна Міщенко 7 липня 1926 року в казковому селі Новоселівці, що тулиться на пагорбах лівого берега Собу, недалеко від того місця, де він впадає в Південний Буг.
Їй виповнилось сім років, коли у дівчинки прокинувся хист до малювання. На той час було сутужно з папером, та й кольорових олівців не вистачало. Але завжди на допомогу приходила мама Тетяна Агафонівна, яка вміла виготовляти різні фарби. Коли був потрібний зелений колір, ненька брала з городу пастернак і перетирала його у макітрі, червоний – у хід йшла цегла змелена на порошок і розбавлена водою, чорний – завжди під рукою була сажа, фіолетовий – шукали бузину. Щіточки майстрували з трави. А потім Фросина забиралась на піч і малювала вазони. Іноді полотном для малювання служила хатня стіна. У голодному 33-му її мати ішла на роботу в колгосп, а доньку посилала до своїх братів – Якова та Якима. Маленька Франя дивилась на їхню роботу і в неї виникло непереборне бажання – ліпити щось самій. Тоді вона взяла в дядька трошки замішаної глини і сама виліпила іграшку.
Так у дитячій душі зародилась любов до найдревнішого з мистецтва – гончарства. Однак дитинство було важким, дівчина не мала змоги зайнятися улюбленою справою. З 12 років працювала на колгоспному полі, на цукровому заводі. Лише в 1947 році дядьки Герасименки взяли Фросину Іванівну ученицею, стали навчати секретів роботи з глиною. Часто доручали племінниці розписувати свої роботи. А в 1948 році вона вже самостійно виготовляла посуд, іграшки.
Скільки гончарних виробів – тарілок, баранців, свищиків – виліпили руки майстрині! ЇЇ роботи завжди тішать душу й зір буйним рослинним орнаментом, чудернацькими птахами й звірами, оригінальними сюжетним вирішеннями і свідчать про самобутність їхньої авторки.
Непомітно спливали роки. У 1956-му році Герасименківські майстерні перепрофільовуються, і відразу на противагу майстерності, тут розпочинають „гнати вал”. Не змирившись з цим Фросина Іванівна залишає артіль і переходить на роботу у польову бригаду. Коли випадала вільна година, вона брала до рук глину, і з її рук виходить дивної краси посуд, різноманітні скульптурні композиції.
Працюючи на колгоспних ланах, Фросина Міщенко мріяла про повернення до улюбленої справи. Наприкінці 1969 року знову відчинив двері цех декоративно-прикладного мистецтва, і вона з радістю повертається до гончарства.
З часом її роботи експонуються в містах Вінниці, Києві, Полтаві. Їм високу оцінку дали жителі Німеччини, Канади, Чехословаччини.
А у 1988 році Спілка художників України запросила Фросину Іванівну Міщенко у м. Сєднево Черкаської області на семінар з питань народного мистецтва. Багато нового почула там, та й сама розповіла слухачам про свою роботу.
Фросина Іванівна Міщенко виростила цілу когорту талановитих майстрів. Серед її учениць – Тетяна Шпак, Валентина Живко, Тетяна Дмитренко. Тетяна Іванівна Шпак – директор Новоселівського музею-садиби Герасименків, який відкрито в хаті, де народилися майстри. Тетяна Дмитренко та Валентина Живко працюють в виробничо – художньому об’єднанні „Бубнівська кераміка”, яке було створено 1995 року за підтримки Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
Вироби майстрині були представлені на творчому звіті – „Мистецтво одного села” в „Українському домі”. Тарелі, кухлі, куманці, миски, кумедні фігурки з глини, виготовлені майстринею зачаровують барвами, дарують гарний настрій.
У наш побут все більше і більше входять гончарні вироби. Їх творцем і пропагандистом є Фросина Іванівна Міщенко, жінка творчої вдачі, неспокійної душі та серця.

ШПАК Тетяна Іванівна

      Тетяна Іванівна Шпак народилась 21 січня 1947 року в селі Бубнівка Гайсинського району.
Після закінчення медичного училища Тетяна Шпак розпочала трудовий шлях фельдшером на Кіровоградщині.
Згодом повернулась у рідне село, працювала в медичному пункті. У 23 роки дівчина захопилась керамікою і у вільний час стала опановувати ази гончарного ремесла у знаменитої новоселівської майстрині Фросини Іванівни Міщенко. Гончарний круг, пластичність глини та бубнівський розпис зачарували, взяли в полон на все життя.
Нині Тетяна Іванівна Шпак – знаменитий гончар, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України. З 1988-го року вона очолює музей-садибу братів Герасименків у Новоселівці, в експозиції якого зібрані роботи новоселівських гончарів кінця ХІХ століття, вироби сучасних бубнівських гончарів, а також учасників Всеукраїнських і обласних семінарів-практикумів з народного гончарства «Бубнівська кераміка», які проводяться в Новоселівці.
Миски, тарелі, глечики і куманці Тетяни Іванівни Шпак вражають своєю неповторністю та оригінальністю. Майстриня дотримується славних традицій бубнівської школи, але водночас виробила свій стиль, що відрізняє її роботи від виробів інших гончарів.
Роботи Тетяни Іванівни знаходяться у музеї-садибі братів Герасименків, у Вінницькому краєзнавчому музеї, у Художньому музеї в м. Києві, у музеї Івана Гончара в м. Опішні, а також у Національній Спілці майстрів народного мистецтва, у Санкт-Петербурзі, приватних колекціях в Німеччині, Туреччині, Чехії.
Неодноразово вироби майстрині експонувалися в обласному центрі народної творчості, брали участь у виставках в м. Тульчині, Тростянці, Немирові, Косові Івано-франківської області, Чигирині Черкаської області.
Тетяна Іванівна – постійний учасник районних та обласних свят народної творчості.

ТАНЦЮРА Гнат Трохимович

      Особлива гордість гайсинчан – Гнат Трохимович Танцюра – видатний фольклорист, краєзнавець, вчитель.
Народився Г.Т. Танцюра у селі Зятківцях Гайсинського району 10 червня 1901 року в бідній селянській сім’ї. Дитинство його пройшло в злиднях. Змалку брав участь у сільському господарстві, пас із сусідніми дітлахами худобу, а згодом ходив на поденні заробітки до місцевого поміщика – жав за сніп, сапав і копав цукрові буряки.
Сім’я Танцюри була велика і дружна. Довгими зимовими вечорами, коли вся родина ткала полотно на продаж, а в хаті звучали пісні – співали батько, мати, тітка Марина, чотири сестри і Гнат. Але співати одні й ті самі пісні було нецікаво і юнак охоче пішов “серед людей за хорошими піснями”. Йому минав шістнадцятий, коли він почав записувати народну творчість в рідному селі. Пізніше про цей час Гнат Трохимович згадував: “Намагався зібрати все, що бачив і чув – усе записував. Що наштовхнуло? Життя?”. Він не лише записував пісні, поговірки, загадки, а й вивчав історичний та етнографічний матеріал свого села. Згодом він відчув потребу правильно відтворювати мелодії і за зібрані родичами гроші з допомогою вчителя музики Гнат Танцюри вивчав нотну грамоту, навчався грати на скрипці, гітарі, фісгармонії.
В 1912 році закінчив церковно-приходську школу, а в перші роки Радянської влади – Зятковецьку семилітню трудову школу й педагогічні курси в м. Гайсині і з вересня 1921 року був призначений учителем у рідне село. Деякий час працював вихователем Гайсинського і Дашівського дитячих будинків. З 1928 року Г.Танцюра вступив до Харківського музично-драматичного інституту, але через хворобу був змушений залишити навчання і повернутись на батьківщину до педагогічної роботи. 1932 року заочно закінчив мовно-літературний факультет Вінницького інституту соціального виховання, працював учителем-філологом Клебанської середньої школи Тульчинського району на Вінниччині. З 1944 по 1951 рр. – викладач мови та літератури Гайсинської середньої школи № 4.
Ні на день не розлучаючись з олівцем і нотним зошитом, фольклорист-ентузіаст вивчав побут села, збирав золоті зерна народної творчості. Талановитий педагог віддав усю свою енергію, уміння навчанню і вихованню дітей, вчив їх співати народних пісень і збирати фольклор.
Рукописна збирацька спадщина Г.Танцюри надзвичайно багато й різноманітних в жанровому плані. Впродовж сорока шести років збирач записав близько п’яти тисяч пісень, 929 казок, легенд та анекдотів, 1536 прислів’їв та приказок, 615 загадок, 144 танці, сотні замовлянь, голосінь, повір’їв, рецептів народної медицини, народних прикмет тощо.
В Зятківцях жила обдарована співачка Явдоха Микитівна Сивак (Зуїха), від якої фольклорист записав і підготував до друку 1008 пісень, 156 казок, байок, переказів, 394 прислів’я та приказки, 45 загадок і чимало етнографічних даних. “Пісня Явдохи Зуїхи” побачила світ вже після смерті Гната Танцюри. Це – поетичний пам’ятник талановитій дочці українського народу, яка обезсмертила славне ім’я Танцюри. Такого аналога не знайти в усій світовій фольклористиці.
В 1957 році академік, поет М.Т. Рильський запросив Танцюру на республіканську нараду фольклористів, де науковці запропонували йому написати книгу, поділитись досвідом збирання зразків усної народної творчості. Так з’явились “Записки збирача фольклору” (1958р.), книга написана із знанням справи, у формі живої, цікавої розповіді.
Знавець і невтомний пропагандист народного поетичного мистецтва за все своє життя зібрав, упорядкував за темами і передав у розпорядження інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР 2650 пісень, 928 казок, 615 загадок, понад 200 записів дитячого фольклору. А ще – велику роботу “Весілля в селі Зятківцях” (800 пісень, 144 танці) і двотомну “Історію села Зятківці”. Увесь його творчий доробок зберігається в окремому фонді Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академій Наук України.
Про гарячу любов наших сучасників до знатного фольклористика, вшанування його пам’яті свідчить той факт, що 10 березня 1990 року у м. Гайсині було урочисто відкрито його музей-садибу, з тих пір стежка до неї не заростає, а 10 червня вона вкривається квітами – саме цього дня, в день народження Гната Трохимовича, вдячні нащадки віддають йому шану.
Доземно вклоняючись одному із стовпів вітчизняної фольклористики Г.Т. Танцюри, на Гайсинщини у 1988 році вперше було вирішено провести районне свято фольклору на його честь. Згодом воно перетворилось на обласне свято української народної пісні, яке збирає аматорів усіх районів Вінниччини. І тоді дзвінкі пісні стоголосо линуть повсюдно, велично, на повну силу, засвідчуючи, що народні надбання і традиції постійно передаватимуться з покоління в покоління.
Діяльність видатного українського збирача духовних скарбів Гната Трохимовича Танцюри – безприкладний трудовий героїзм скромного сільського вчителя, який високо піднявся над рівнем звичайного аматорства й сягнув вершини професійної майстерності в справі записування, осмислення й популяризації усної народної творчості.