Науковці

ВИСОКОВИЧ Володимир Костянтинович 

      Народився Володимир Костянтинович Високович 28 січня 1854 року в місті Гайсині, в сім’ї військового ветеринарного лікаря. Цілеспрямованість і наполегливість у досягненні поставленої мети, доброзичливість й уважне ставлення до людей – ось ті риси, які визначили не тільки особистість майбутнього вченого, але і стиль його діяльності. У 1876 році закінчив медичний факультет Харківського університету, в 1882 році захистив дисертацію на тему «Про захворювання кровоносних судин при сифілісі».
У 1884 році нашого земляка відрядили до Німеччини з метою удосконалення кваліфікації, де він пробув два роки. Після повернення Володимир Костянтинович дев’ять років працював прозектором кафедри патологічної анатомії Харківського університету і одночасно читав курс лекції загальної патологічної анатомії. Як науковець, він серйозно досліджував патологічну анатомію сифілісу і туберкульозу, патогенезу, імунітету і епідеміологію низки інфекційних захворювань.
В 1895 році був вибраний професором патологічної анатомії Київського університету. З 1887 року завідував організованою при його діяльній участі бактеріологічною лабораторією, після реорганізації її в Бактеріологічний інститут очолив її.
Разом із І.І. Мечниковим створив основи вчення про захисну ретикулоендотеліальну систему. В 1897 році Високович Володимир очолив російську експедицію, яка побувала в Бомбеї (Індія), де вивчала епідемію чуми і розробила ефективні заходи боротьби з нею. Високович був активним організатором протиепідемічних заходів у армії під час російсько-японської війни 1904-1905 років. Двічі виїздив на боротьбу з чумою до Одеси: в 1902 і 1910 роках.
Вперше в Росії ним здійснена вакцинація проти черевного тифу. Незалежно від Вейксельбаума, в 1894 році Високович встановив мікробну ентологію цереброспинного менінгіту. В 1890 році Високовичем доказано тотожність золотухи і туберкульозу.
Володимир Костянтинович Високович – автор більше як 90 наукових праць з важливих проблем патологічної анатомії. Його роботи і тепер є глибоким джерелом ідеї і стимулів для дослідницьких пошуків, нових відкриттів. Це була людина, залюблена у свою професію, людина з високо розвинутим почуттям обов’язку, чуйна, милосердна до хворих. Його доброта, прагнення завжди щедро ділитися своїми набутками з іншими наповнювали великим сенсом життя вченого.
Не стало Володимира Костянтиновича Високовича 26 травня 1912 року. Похований у місті Києві.

КОБЗІН Афанасій Іванович

      Народився Афанасій Іванович в м. Гайсині 15 березня 1937 року. Навчався в середній школі №3. У 1965 році Афанасій з успіхом закінчив Харківський медичний інститут. Розширюючи діапазон професійної кваліфікації, пройшов спеціалізацію з хірургії та психіатрії, навчався в ординатурі Московського інституту психіатрії в центральному ордена Леніна інституті вдосконалення лікарів.
Свою лікарську діяльність Афанасій Іванович почав у колективі Мінздраву РРФСР, потім працював лікарем на суднах далекого плавання, тривалий час трудився в Московській клінічній лікарні ім. Ганушкіна на посаді психіатра і в Московській наркологічній лікарні №17 наркологом, психотерапевтом. Лікар А.І. Кобзін багато виступав перед науковою громадськістю різних регіонів і країн СНД, проводив лікувальну роботу в Німеччині, Китаї, Ізраїлі, Угорщині, Швейцарії, Польщі, США, Великобританії, Ірані, Кубі, Болгарії, Кувейті. Йому належить відкриття нового, ще незнаного способу саморегуляції людини, що допомагає її фізичному і духовному вдосконаленню, відкриває таємниці здоров’я, знань і сили кожного індивідууму.
Плідним для А.І. Кобзіна були 1975-1978 рр., коли він захистив дисертацію на ступінь кандидата медичних наук в інституті психіатрії ім. Сербського за спеціальністю «Психіатрія», де працював за сумісництвом завідуючим кафедрою психотерапії.
Сьогодні Афанасій Іванович володіє шістьма спеціальностями: «Стоматологія», «Психіатрія», «Хірургія», «Психотерапія», «Наркоманія», «Медичний масаж» та «Мануальна терапія». Він – дійсний член міжнародної Академії енергоінформаційних наук, йому належить заснування і відкриття Московського інституту психотерапії і саморегуляції.
А.І. Кобзін постійно вдосконалював свої знання, шукав нове. Для цього пройшов також навчання в американському коледжі йогів та психотерапії, французькій та англійській школах психотерапії. В результаті він винайшов спосіб перебудови здібностей до саморегуляції людини. Цей спосіб на Всесвітньому з’їзді по гіпнозу в Ізраїлі був сприйнятий як сенсація. За це відкриття А.І. Кобзін отримав патент від державного інституту експертизи патентів.
Один із провідних психотерапевтів, творець власної методики під назвою «Ключ», психофізіологічної саморегуляції. Керівник медичного центру «Саморегуляція», де проводить лікування різноманітних груп працівників і навчає лікарів та інших спеціалістів психоенергосугестології. Завідуючий медичним відділом Міжнародної християнської-місіонерської організації «Сиріус», викладач Всеукраїнського НДІ Центру традиційної медицини, керує кафедрою психотерапії та психоенергосугестології російського університету народної медицини й біоенергології.
Афанасій Іванович – автор трьох медичних технологій, одна з яких запатентована в 1992 році. Є директором «Московського інституту психотерапії і саморегуляції людини».

БЛЮГЕР Анатолій Федорович

      Народився Анатолій Федорович Блюгер 8 липня 1926 року в сім’ї військового медика в місті Гайсині. Згодом сім’я переїхала в Сибір, де батька призначили начальником медчастини в селищі Юрча, і Анатолій поступив на навчання в оптико-механічний технікум. Потім, здавши екзамени екстерном, він поступає на перший курс Томського медичного інституту. Як тільки закінчилась Друга Світова війна, А.Блюгер переїжджає до Горького і продовжує навчання. На другому курсі студент Анатолій Блюгер уже одержував сталінську стипендію.

Незабаром Анатолій переїздить до Москви. Його зарахували на перший курс 2-го медінституту ім. Пирогова. І тут він навчався відмінно. Потім було навчання в аспірантурі. А в 1951 році, переїхавши до Риги, став ординатором інфекційної лікарні, почав працювати за сумісництвом старшим науковим співробітником в інституті органічного синтезу. В 1957 році Блюгер працює в Ризькому медичному інституті асистентом, доцентом, завідуючим кафедрою інфекційних хвороб і проректором. У цьому ж році йому присудили першу Державну премію, потім нагородили премією Ради Міністрів Латвії.
Головне в роботі А.Блюгера – таємниці і загадки печінки. Цьому органу, головній хімічній лабораторії людського організму, він присвятив свої наукові дисертації, різноманітні дослідження, монографії, статті й науково-популярні книги. На його рахунку – 1000 наукових публікацій, більше 60 авторських свідоцтв, 50 книг і стільки ж учнів. А ще – 100 докторів і кандидатів медичних наук. Він був членом-кореспондентом Академії наук Латвії, головою ученої ради Міністерства охорони здоров’я Латвії.
Вийшовши на заслужений відпочинок, застосовував свої знання і сили по-іншому. Разом з колегами, академіком Ю.Аншелевичем та А.Гандзою, відновили роботу Єврейської лікарні. І тепер їх «Бікур Холіш» стала найкращою у Латвії.
Помер Анатолій Федорович 23 липня 2007 року.

ЯКОВЕЦЬ Юрій Володимирович

      Юрій Володимирович Яковець – відомий у нашій країні та у світі учений. Його життя тісно пов’язане з Гайсином. Народився він у Гайсині 1 січня 1929 року. Тут пройшли його дитячі роки, закінчив міську середню школу №4 в 1951 році із срібною медаллю. Навчався Юрій Яковець блискуче, одержав юридичну та економічну освіту в Ленінградському університеті, у 28 років стає кандидатом наук, а 1966 року йому присвоїли вчений ступінь доктора економічних наук.
Свій шлях у науці почав з викладача, доцента кафедри політичної економії Ленінградського гірничого інституту, потім 10 років очолював Всесоюзний науково-дослідний інститут при Держплані у Москві. А з 1978 року керує кафедрою Академії народного господарства.
Юрій Володимирович Яковець – вчений зі світовим іменем. Він автор понад 420 друкованих наукових праць, серед яких багато підручників і монографій. Видатний вчений не забуває наше місто, рідну четверту школу. Її колективу подарував свій підручник-монографію «Історія цивілізацій», виданий 1997 року. У ньому піднято питання минулого, теперішнього і майбутнього життя людей.
Юрій Яковець – професор російської академії держслужби при Президенті Російської Федерації, президент-академік міжнародної наукової організації «Прогнози і цикли».

ДЖЕВЕЦЬКИЙ Стефан Карлович

     Стефан Карлович Джевецький – інженер, конструктор, винахідник, піонер і теоретик авіації та суднобудування. Народився Джевецький С.К. 26 липня 1844 року в с. Кунка Гайсинського району. Середню освіту здобув вдома, а вищу – у Франції, в центральному інженерному училищі. Після закінчення навчання використовував усі свої здібності для винаходу ряду механізмів і винаходів. У 1863-64 рр. перебував в Україні. В 1867 р. винайшов кілометровий лічильник для дрожок. На Всесвітній виставці у Відні 1873р. конструктор представив цілий стенд своїх винаходів, зокрема параболічний регулятор для парових машин і циркуль для креслення конусного розрізу, за які отримав нагороди. На запрошення переїхав до Петербурга, де був призначений дорадчим членом Технічного комітету і співпрацював у славнозвісній майстерні Браузера. Широке схвалення дістав тоді також витвір рук подолянина – регулятор швидкості обертання вала парової машини.
Головним захопленням Джевецького були підводні човни, проектуванню яких віддав 30 років.
В 1878-му році в Одесі провів випробування одноосібного, обладнаного перископом човна з гвинтовим двигуном, який проводився в рух ногами. Військово-інженерне відомство зацікавилось підводним човном, як засобом оборони приморських фортець. За розпорядженням Олександра ІІІ було збудовано 15 човнів. Замість гребного гвинта Стефан Карлович пробував застосувати водяний, замість педалей – електродвигун, бензиновий двигун, парову машину. Один з перших його підводних велосипедів нині зберігають в Центральному військово-морському музеї Санкт-Петербурга.
У 1880 році Джевецький розробив конструкцію першого підводного човна з електронним двигуном. Паралельно працював над повітряними кораблями, розпочавши з дослідженням польотів птахів.
У 1885 році конструктор переїхав до Франції. Однак і надалі продовжував співпрацю з Технічним комітетом, зокрема 1897 р., запропонував Морському відомству винайдений ним того року особливий тип міноносця, що міг захищатися від ворожих снарядів, занурених у воду так, що над поверхнею залишились тільки труби.
Разом з О.М. Криловим С.К.Джевецький запропонував проект підводного човна тоннажністю 120 т., з паровими двигунами, розрахованого на 12 чоловік. Проект отримав першу премію на Міжнародному конкурсі в Парижі 1898 року. У 1907 році за проектом Джевецького був збудований підводний човен «Почтовий» з єдиним двигуном для підводного й надводного ходу.
Також Джевецький працював у галузі авіації та повітроплавання. Був автором першого нарису теорії корабельних і повітряних гвинтів. У 1892 році представив Французькому товариству морського судноплавства дослідження з викладенням методу розрахунків, який дозволив визначити виміри складових частин корабельних гребних гвинтів. У висновках кожної зі своїх праць, більшість з яких було використано в конструюванні літаків, звертав увагу на необхідність перевіряти результати розрахунків на практиці. Коли розпочався швидкий розвиток будівництва літаків, гвинти системи Джевецького виявились дуже вигідними й користувались попитом. До вивчення гвинта винахідник повертався неодноразово і опублікував цінну працю «Загальна теорія гвинта», відзначену Паризькою АН 1920 р. Джевецький написав також низку досліджень з теоретичних питань як авіації, так і різних галузей математичної фізики. У своїх дослідженнях автор розв’язав два основні на той час питання авіації, а саме: будови літака з мотором і конструкції гвинта.
Помер Стефан Карлович 23 квітня 1938 р. в Парижі. За кілька днів до смерті Джевецького в Паризькій АН було оприлюднене його останнє наукове повідомлення.
В Одесі 2004 року під час 41-го Міжнародного конгресу підводників відкрито пам’ятник славетному винахіднику, споруджений коштом України, Франції, Польщі й Росії.

ЛЕВАНДОВСЬКИЙ Леонід Вікторович

     Народився Леонід Вікторович Левандовський 15 жовтня 1952 року в м.Гайсині в сім’ї Віктора Даниловича та Ольги Михайлівни Левандовських. Він був найменшою третьою дитиною в сім’ї. Навчався Леонід спочатку в 5 школі, а потім в середній школі №1. Закінчив з відзнакою Київський технологічний інститут харчової промисловості у 1974 році. Потім почався його шлях в науці. Під керівництвом Леоніда Вікторовича і безпосередньої її участі розроблено і впроваджено близько десяти нових і удосконалених ресурсозберігаючих технологій спиртового виробництва. Він бере активну участь у виконанні цільових програм з енергозбереження та раціональної переробки сільськогосподарської сировини.
У 1983 р. захистив кандидатську дисертацію за темою «Разработка способа сбраживания мелассного сусла на основе исследования метаболизма дрожжей при их рециркуляции» у Всесоюзному науково-дослідному інституті продуктів бродіння, а у 1995р. – докторську дисертацію за темою «Наукове обґрунтування і розробка прогресивних технологій спирту і хлібопекарських дріжджів з меляси в спиртовому виробництві» в Українському державному університеті харчових технологій.
Л.В.Левандовський є автором понад 150 опублікованих наукових та навчально-методичних праць, в тому числі 42 авторських свідоцтв СРСР і патентів України на винаходи та двох підручників із грифом МОН.
Леонід Вікторович Левандовський – доктор технічних наук, старший науковий співробітник, завідуючий відділом технології продуктів бродіння та мікробного синтезу Українського науково-дослідного інституту спирту і біотехнології продовольчих товарів. Професор кафедри біотехнології інституту підвищення кваліфікації керівних працівників Мінагрополітики України. З 2000 року – академік ІТА, відділення «Технологія харчової промисловості». З 2003 по 2013 роки очолював кафедру біохімії і екологічного контролю Національного університету харчових технологій.
В даний час професор кафедри технології і організації ресторанного господарства Київського Національного торговельно-економічного університету. Викладає дисципліни: «Харчові технології», «Технологія харчових продуктів функціонального призначення», «Методика викладання у вищій школі».

КАБАКОВИЧ Геннадій Аркадійович

    Кабакович Геннадій Аркадійович – доктор соціологічних наук, професор, академік Міжнародної Академії Інформатизації, академік Академії гуманітарних наук, Академік Російської Академії Природознавства.
Народився 29 лютого 1952 році в м. Гайсин. У 1972 році закінчив II Харківське військово-технічне авіаційне училище, а в 1978 році Вищий військовий навчальний заклад у м. Рига. Службу проходив в м. Черняховську (Калінінградська область), м. Торжоке, м. Цулукідзе (Вірменія), м. Цхінвалі (Грузія), м. Оренбурзі й Уфі. Свою навчальну діяльність розпочав у 1978 році на військовій кафедрі Уфимського авіаційного інституту (нині УГАТУ). Викладав радіоелектронне обладнання літальних апаратів. У 1990 році захистив кандидатську дисертацію, і йому було присвоєно ступінь кандидата соціологічних наук, а в 1992 р. йому було присвоєно звання доцента. У 1995 році захистив докторську дисертацію – доктор соціологічних наук. У 1996 році звільнився з лав Збройних Сил у званні полковника і був прийнятий на посаду професора кафедри теорії та історії держави і права Башкирського державного університету, де йому в 1998 році було присвоєно звання професора. Нагороджений 5 державними нагородами. З 1995 року є керівником Уральського центру військово-соціологічних досліджень. У 1997 році йому було присвоєно звання Академік Міжнародної Академії Інформатизації, в 1998 році – звання Академіка Академії гуманітарних наук, в 2007 році обраний Академіком Російської Академії Природознавства. У 1998 році під його керівництвом була створена Башкирська академія комплексної безпеки підприємництва при Башкирському державному університеті, яку він очолював до 2001 року.
Має нагороди міжнародного біографічного центру: «2000 кращих учених 20 століття». В даний час він виконує обов’язки проректора з виховної роботи та соціальних питань Башкирського державного університету. У 2007 році Кабаковичу Г.А. присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки та освіти», нагороджений нагрудним знаком «Заслужений діяч науки та освіти», а також золотою медаллю імені В.І. Вернадського за видатний внесок у розвиток вітчизняної науки.
Його головні наукові інтереси включають в себе проблеми формування кадрового потенціалу для державних силових структур, військове право, ціннісні орієнтації молоді та перетворення навчального процесу за допомогою нових інформаційних технологій.
Ним опубліковано понад 300 наукових робіт, з них 17 монографій, навчальний комплекс, 8 навчальних посібників (з них 3 з грифом УМО), 3 електронних підручника.

КОРІННИЙ Олександр Устинович

      В с. Тишківка в 1902 р. народився і виріс Олександр Устинович Корінний. Це – один із провідних спеціалістів Інституту електрозварювання ім. Е.О. Патона АН УРСР, лауреат Державної премії СРСР, автор праць «Керівництво по автоматичному зварюванню під флюсом», «Електрозварювання і прогрес техніки», «Євген Оскарович Патон», «Танки йшли на фронт».
З 1930-го після закінчення робфаку і електрозварювального факультету Київського політехнічного інституту О.У Корінний працював на інженерних посадах на заводах «Укркабель» у Києві, ХЕМЕ у Харкові та інших підприємствах. А з січня 1941-го і до останнього дня життя – в інституті електрозварювання, пройшовши шлях від інженера до заступника начальника дослідницького конструкторського-технологічного бюро.
Виробничий досвід і творча настирливість допомогли йому під керівництвом академіка Патона успішно виконати в 1941 році завдання по впровадженню на машинобудівних підприємствах швидкісного автоматичного зварювання.
У роки Великої Вітчизняної війни Олександр Устинович разом з колективом інституту працював на Уралі, брав активну учать у розробці і запровадженні нової зварювальної техніки у виробництві танків і боєприпасів, виконував відповідальні завдання науково-дослідницького характеру.
У Нижньому Тагані на Уралі розмістився евакуйований з Києва інститут електрозварювання. Тут же працював і танковий завод ім. Комінтерну. Спільно вони кували грізну зброю. Це був відомий поки ще небагатьом середній танк конструктора М.І. Коткіна, знаменитий Т-34.
У блоці бронекорпусних цехів, де патонівський інститут розгорнув свою діяльність по зварюванню броні під флюсом, разом з О.У. Корінним працювали інші науковці. Вони проводили досліди і практичні роботи по нині відомому всьому світу «шву Патона». Найпам’ятнішою для них була ніч на 8 грудня 1941 року, коли для фронту дали першу бойову машину. Жоден снаряд на полігоні її не брав. Новатор виробництва О.У. Корінний запропонував і практично довів можливість використання замість дорогого плавленого флюсу відходів металургійного виробництва – доменного шлаку. Такий флюс пізніше використовували всі підприємства, які мали автомати, розроблені інститутом електрозварювання.
При активній участі О.У. Корінного інститут розробив технологію і устаткування автоматичного зварювання для виробництва інших танків важкого тилу, самохідних артилерійських установок, які успішно діяли проти німецьких «Тигрів» та «Пантер», відіграли велику роль у розгромі фашистських військ під Курськом.
За розробку і впровадження автоматичного зварювання бронеконструкцій Олександр Устинович в 1943-му був нагороджений орденом «Знак Пошани». Також він був нагороджений Великою Срібною медаллю Всесоюзної сільськогосподарської виставки, медаллю «За трудову відзнаку». За творчу участь у створенні комплексно-механізованого зварювального виробництва в унікальному блоці цехів машинобудівних конструкцій Уралмашзаводу його удостоєно Державної премії СРСР.

ЛЕЩЕНКО Гаврило Тимофійович

     Народився Гаврило Тимофійович Лещенко в сім’ї селянина в Тишківці, провів тут дитячі та юнацькі роки. Закінчив церковно-приходську школу, здобув далі освіту в школах Краснопілки і Гранова, потім – в Уманському агрономічному технікумі. 1923 року окружком комсомолу направив його на навчання до Київського інституту народного господарства. Деякий час Гаврило Тимофійович учителював та завідував Київською середньою школою №37. Невгамовна спрага до знань привела його 1930-го до аспірантури науково-дослідного інституту соціалістичної реконструкції с/г при Академії наук УРСР. І знову викладацька діяльність – в лісотехнічному інституті, Українському інституті механізації та електрифікації с/г, агрономії і ґрунтознавства.
З 1936 року жив і працював у Новосибірській області, а з 1954 – на рідній Гайсинщині.
1963 року Г.Т. Лещенко став доцентом Української с/г академії, через три роки – кандидатом економічних наук, а ще через чотири – професором. Незабаром написав і захистив докторську дисертацію на тему: «Економічний аналіз діяльності с/г підприємств» (теорія і практика).
Чимало фундаментальних праць з питань бухгалтерського обліку написав наш земляк. Вийшла книга «Фінансування і кредитування сільськогосподарських підприємств».

БЄСОВ Леонід Михайлович.

     Народився Леонід Михайлович Бєсов 5 червня 1938 року в м. Гайсині. Батько – Михайло Лаврентійович – робітник, мати – Домнікія Павлівна, домогосподарка. Закінчив 7 класів середньої школи №3 м.Гайсина, потім навчання в школі робітничої молоді. Після – навчання в Ладижинському сільськогосподарському технікумі. Продовжив навчання в Харківському політехнічному інституті, який закінчив в 1966 році. По направленню працював інженером-конструктором Харківського тракторного заводу. Потім – викладач, старший викладач, професор, доктор історичних наук. Академік АН Вищої школи України. Завідуючий кафедрою історії наук і техніки Національного Технічного Університету «Харківський політехнічний інститут» Має понад 100 наукових праць, в т.ч. сім винаходів. Винахідник СРСР. Опублікував одноосібно і у співавторстві дванадцять монографій і навчальних посібників з історії науки і техніки, історії України. Підготував одного доктора і двох кандидатів наук.
Започаткував у НТУ «ХПУ» дослідження з історії науки і техніки. Член спеціалізованої ради із захисту докторських і кандидатських дисертацій. Член редколегії журналів «Нариси історії природознавства і техніки», «Історія української науки на межі тисячоліть», «Дослідження з історії техніки».
Науковець-стипендіат Харківської області в галузі науки ім. В.Н.Каразіна (з гуманітарних наук), голова Харківського відділення Всеукраїнського товариства істориків науки.

ДЕЛІМАРСЬКИЙ Юрій Костянтинович 

    Юрій Костянтинович Делімарський народився 23 квітня (6травня) 1904 року в селі Краснопілка Гайсинського району в родині завідуючого школою.
Навчався у Барському реальному училищі, потім механічна профшкола, робота столяром у механічних майстернях. Далі, починаючи з 1922 року, вчителює у середній школі, завідує однією із шкіл, навчається в інституті народної освіти, одержує спеціальність викладача хімії та фізики. Дипломований викладач хімії, він п’ять років працював у навчальних закладах Києва, у наукових установах. На початку 30-х років Ю.К.Делімарський – доцент кафедри неорганічної хімії політехнічного інституту. З 1934 року молодого хіміка зараховують старшим науковим співробітником інституту загальної і неорганічної хімії АН УРОР. Він серйозно зайнявся дослідженнями теорії пружності і стійкості, опором матеріалів, прикладною математикою. Згодом очолюючи лабораторію, провів важливі дослідження з теорії тиску гірничих плаксинів та шахтних підйомних сталевих канатів.
У роки суворих воєнних випробовувань працював завідуючим лабораторією у хімічному інституті Узбецького філіалу АН СРСР. Після визволення Києва від фашистських загарбників повернувся до рідного інституту, захистив докторську дисертацію і зосередив свої наукові зусилля на вивченні розплавлення солей, хімічної переробки мінеральної сировини різних природних родовищ та хімії рідкісних металів.
У п’ятдесятих роках Ю.К.Делімарський працював заступником директора інституту по науковій роботі, а у 1960 році його призначили керівником академічного наукового закладу. Був членом АН УРСР та головою Відділу хімічних і геологічних наук АН УРСР. Наш земляк створив школу в галузі теорії пружності, наукові розробки якої охоплюють питання теорії стійкості стержнів і стержневих систем, пластин і оболонок, теорії коливань, гірничого тиску. У сімдесятих роках академік Ю.К.Делімарський очолював один із відділів інституту, одночасно кафедру неорганічної хімії в Київському університеті, продовжував наукові дослідження. Він вніс суттєвий вклад у термодинаміку і електрохімічну кінетику іонних розплавів.
Під керівництвом і консультацією професора Ю.К.Делімарського підготовлено десятки кандидатів і докторів наук. Юрій Костянтинович автор понад 800 публікацій, 83 винаходів і 21 монографічних досліджень.
Більше 20 років був головним редактором наукового журналу „Украинский химический журнал”.
За великі наукові досягнення і підготовку кадрів нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, „Знак Пошани”, Золотою медаллю ім. Д.І.Менделєєва.
2 червня 1990 року Ю.К. Делімарського не стало.