Краснопільська бібліотека-філія
Почесні громадяни міста Гайсина і Гайсинського району.
Історію творять люди. Найвищим званням людини в суспільстві – бути Г Р О М А Д Я Н И Н О М. А це значить бути патріотом свого міста, своєї держави. Історія називає сотні шанованих і поважних громадян Гайсина і району, які залишили помітний і яскравий слід у розбудові краю, на ниві освіти і культури, охорони здоров’я, хто боронив і визволяв цю землю від чужоземних зазіхань.
Про багатьох відомих краян розповідають книги, музейні експозиції, спогади очевидців і побратимів, їм встановлені пам’ятники і меморіальні дошки. А ще більше справжніх патріотів, які могли б бути яскравим взірцем громадянської відваги і честі, залишаються маловідомими і навіть забутими. Їх долі складаються з пожовклих архівних неопублікованих документів, старих фотографій і спогадів.
Ще у ХУІІІ ст. у європейських містах ввели положення про почесне громадянство, як форму заохочення особистості за визначні заслуги перед громадою.
У м. Гайсині першими були удостоєні цього почесного звання Попов П.І. – гайсинський голова з 1898р. по 1914 р., Пакула Д.І. – діловод військового стола, Федоров О.Б. – секретар міської управи, Савостянов О.О. – повітовий предводитель дворянства та інші.
Сесія Гайсинської районної ради 21 жовтня 2003 року прийняла рішення «Про запровадження звання «Почесний громадянин Гайсинського району». Згідно цього рішення ще кільком нашим сучасникам присвоєно це високе звання.
Гайсинчани мають знати свою історію, яку творять люди.
Почесні громадяни міста кінця ХІХ початку ХХ століття.
Серед перших почесних громадян міста був міський голова генерал-майор Микола Іванович Попов. Він обирався чотири рази підряд на чотири роки з грудня 1898 по 1914 рік. Перший раз вибраний Гайсинською міською Думою 1 грудня 1898 року, а затверджений Подільським губернатором 19 грудня 1898 року. Вдруге обраний головою 12 листопада 1902 року, а затверджений Подільським губернатором 7 грудня 1902 року. 21 листопада 1906 року був обраний головою на третє чотирьохліття і затверджений Подільським губернатором 11 грудня 1906 року. І останній раз Попов М.І. вибраний міським головою 23 грудня 1910 року, затверджений 1 січня 1911 року.
Микола Іванович Попов був членом Гайсинського повітового відділення Подільської Єпархіальної училищної ради (з 1902р), почесним мировим суддею Гайсинського з’їзду мирових суддів (з 1908р.)
Пакула Данило Іванович – діловод коробочного і військового стола з 1896 року. Почесний громадянин міста з січня 1914 року – «за зразкове і відмінне ведення справ і по військовій повинності і по коробочних зборах».
Федоров Олександр Борисович – секретар Гайсинської міської управи (з 1896р) . «За відмінне ведення справ в управі й Думі, акуратне складання списків виборців до Державної Думи, виборчих списків до міської думи, за акуратне ведення мобілізаційної справи, складання різних відомостей по управі й думі, власну старанність до справ» йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста» із січня 1914 року.
Бондар Никифір Лукич – бухгалтер міської управи (з 1903р.). Почесний громадянин міста із січня 1914 р. – «За зразкове ведення звітності як по бухгалтерських міських громадських сумах, так і казенних та промислових сумах, особливе старання до справ».
Савостянов Олександр Олександрович – повітовий предводитель дворянства, депутат Державної Думи. В 1912 році в Гайсині, як і по всій Правобережній Україні починає діяти земство. На чолі земської повітової управи був предводитель повітового дворянства О.О.Савостянов. Провідним напрямком діяльності земства став благоустрій вулиць Гайсина, будівництво твердого покриття. В 1916 році земство зробило капітальний ремонт шляхів «Гайсин – Гунча – Дашів» і «Гайсин – Зятківці». Значну увагу повітова земська управа приділяла розвитку охорони здоров’я. На її кошти збудована аптека, утримувався вільно практикуючий лікар і п’ять фельдшерів. За активну роботу О.О.Савостянов заслужив подяку від губернської медичної комісії.
За значний вклад в розвиток міста О.О. Савостянову присвоєно звання «Почесний громадянин Гайсина» 27.05. 1916 р.
Болтянська Лілія Іллівна
Народилась Лілія Іллівна Болтянська 28 березня 1934 року в Киргизії, в сім’ї робітників. З 1934-1944 рр. батьки її проживали в Абхазії, тут вона закінчила три класи національної школи. У вересні 1944 року переїхала на Вінниччину, навчалась в Гайсинській ЗОШ №1. Закінчила медучилище в 1950 році, працювала медичною сестрою в Крижопільському районі.
В 1954 році успішно закінчила Тульчинський культосвітній технікум. Працювала в Гайсинській дитячій бібліотеці зав. масовим відділом.
Лілія Болтянська прийшла працювати в Гайсинський Будинок школяра в далекому 1955-му.
Молода енергійна дівчина, за плечима якої вже було два училища (медичне та культосвітнє, бо педагогічний інститут був попереду), приїхала на ніким неорані, «дикі» землі. Будинок піонерів (так тоді називався Будинок школяра) складався з директора й технічки баби Василини. Ліля відразу ж кинулася організовувати гуртки: танцювальний, драматичний, художнього читання, літературну студію… Поле для діяльності – оком не осягнеш! А через два роки в 1957-му – Болтянська створила клуб старшокласників. Це сьогодні словосполучення «клуб старшокласників» не викликає жодних емоцій – справа давно відома й випробувана.
В 1962 році скромний методист Гайсинського Будинку школяра Болтянська організувала операцію «Салют Гайдару». А через 20 років – у 1982 році захід став всесоюзним!
Досвід роботи Лілії Іллівни практикувався в різних Будинках піонерів в області та на Україні, неодноразово нагороджена орденом, медалями, грамотами, подарунками райдержадміністрації та облдержадміністрації.
Лілія Іллівна Болтянська 30.06.1969 року здобула звання «Заслужений вчитель УРСР», 26.03.1970 року нагороджена медаллю «Трудова доблесть», золота медаль Фонду миру 1978 року, медаль «Ветеран праці» 21.05.1987 року, а також орден «Трудового Червоного Прапора» 20.08.1986 року, а 29.06.1999 року одержала звання «Почесний громадянин міста».
Боровиков Сергій Семенович
Борови
ков Сергій Семенович народився 22 липня 1937 року в селі Гранів на Вінниччині. Після закінчення Гайсинської середньої школи № 3 і Браїлівського профтехучилища, був призваний до лав Радянської Армії, в якій прослужив понад тридцять років.
Майже все своє «військове життя» Боровиков С.С. присвятив роботі в армійській пресі. Здобувши вищу освіту журналіста, служив на різноманітних посадах в військових газетах, був на викладацькій роботі. Після звільнення в запас працював в Міністерстві освіти, на кіностудії ім. О. Довженка і республіканському телебаченні.
Член Спілок письменників і журналістів (колишніх союзних). Автор багатьох книжок на військово-патріотичну та інтернаціональну тематику. В останні роки в своїй творчості плідно працював над темою «малої батьківщини», яскраво оспівуючи красу людей і природи рідного краю. В документальній повісті «Діти війни», в нарисах «Гайсинське «Перехрестя», в збірці оповідань «Мар’янівська церква», в літературних замальовках «Освідчення у Коханні» відображав особисте авторське бачення минулого Гайсинщини, а в публіцистичних статтях – громадянську небайдужість до актуальних проблем сьогодення.
Різножанрова проза книги багато в чому перекликається з віршами, які зібрані в цикл «П’ятнадцять сторінок життя». Вони приваблюють читача не тільки своєрідною поетичністю, виразною мовою, але і точністю влучення в душевний стан людей різних поколінь. Нова збірка «Відлуння пам’яті» доповнена новими творами про рідний край. На сторінках останньої книги «Гайсинські легенди» зібрані невигадані оповідання про гайсинські події останнього століття, історії і легенди, які почув від людей, а також роздуми про минуле з точки зору сьогодення.
В 2005 році письменнику Боровикову С.С. було присвоєно звання «Почесний громадянин Гайсинського району». Не стало С.С.Боровикова 10.02.2016 р.
Гук Анатолій Ілліч
Гук Анатолій Ілліч народивс
я 16 липня 1944 р. у с. Бубнівці Гайсинського району Вінницької області. У 1967 р. закінчив Вінницький торгово-економічний технікум, отримав спеціальність товарознавця продовольчих товарів. Трудовий шлях почав продавцем, а у 19 років Анатолій Гук вже обіймав посаду завідувача магазину Гайсинської районної споживчої спілки. З 1976 до 1998 рр. — завідувач складу, товарознавець та начальник відділу легкої промисловості Гайсинського універсального дрібнооптового магазину.
З 1998 по 2006 рр. — приватний підприємець.
У 2006 р. Анатолій Ілліч обраний Гайсинським міським головою. Причому висуватися йому запропонували самі мешканці міста, які відзначили організаційні здібності підприємця, небайдужість до рідного краю, наполегливість у досягненні мети. Серед восьми кандидатів А. І. Гук набрав 67 відсотків голосів. Роботу в міській раді почав з ретельного вивчення документації, мав прізвисько «Ревізор». Під час другої каденції Анатолія Ілліча підтримали 82 відсотки, третьої — 89,6 відсотків виборців.
Чуйний і уважний, вміє вислухати, дати конструктивну пораду. Дбайливий господар, знає, як поповнювати бюджет, в основному — за рахунок податків від цукрового заводу, інших підприємств, за оренду землі. З метою ефективного розвитку Гайсина налагодив тісну співпрацю з підприємцями. За ініціативи Анатолія Ілліча відремонтовано дитячі дошкільні заклади, у садках налагоджено повноцінне харчування. Згодом, як у найкращих закладах регіону, тут проводилися обласні семінари з обміну досвідом. Суттєво змінилося облаштування вулиць, відремонтовано занедбані дороги, проведено освітлення, встановлено сміттєві урни. На центральній площі з’явилися фонтани. Зроблено водогін на вулиці Богуна, почищено криниці громадського користування.
Нині Анатолій Гук працює над тим, щоб у місті була не погодинна, а цілодобова подача води. Міський голова також взявся за благоустрій кладовища, місцевого меморіалу. Саме з цих, на перший погляд, невеликих, але дуже важливих справ, місто перетворилося на затишне і комфортне. За підтримки Анатолія Ілліча відремонтовано кінотеатр «Мир», впорядковано прилеглу територію, проведено благоустрій парку культури та відпочинку імені Б. Хмельницького, за що він відзначений почесною нагородою «Покровитель культури — 2014».
Анатолій Ілліч також неодноразово нагороджувався почесними грамотами Вінницької обласної державної адміністрації та обласної ради, грамотами та подяками районних громадських організацій, установ міста, а в 2009 р. став лауреатом обласного конкурсу «Людина року» в номінації «Міський голова». Його портрет занесений на обласну Дошку Пошани. У 2012 році Анатолію Іллічу Гуку присвоєно звання «Почесного громадянина міста Гайсина».
Дяченко Катерина Онисимівна
Катерина Онисимівна народилася 23 квітня 1927 року в с. Єлтишево Оляшинського району Новосибірської області в сім’ї бідняка. Після закінчення середньої школи навчалась у Новосибірському медінституті, потім працювала у Верхірменській лікарні.
4 серпня 1953 року вона з сім’єю переїхала до Гайсина. Спочатку працювала у тубдиспансері, а з 4 листопада 1954 року більше тридцяти літ її трудова біографія була пов’язана з дитячою лікарнею – тут працювала лікарем, завідуючою дитячою консультацією, ординатором, майже 25 років завідувала дитячим відділенням і знову була ординатором аж до виходу на заслужений відпочинок у 70 років.
Всі ці роки вона була щаслива у праці, жила у постійній напрузі і готовності в будь-яку хвилину прийти на допомогу маленькому пацієнту чи просто хворій людині. Вона дихала роботою і медициною. Через її руки і серце пройшли тисячі хлопчиків і дівчаток – спочатку малюками, потім юними, а там і своїх діток повели на огляд до висококваліфікованого спеціаліста, яким була Катерина Онисимівна. А біля скількох з них вона провела не одну й не дві безсонні ночі, скільки з них завдячують їй не просто здоров’ям, а самим життям!
Весь життєвий шлях Катерини Онисимівни був осяяний світлом людської доброти, порядності, вірності. Серця свого квіт вона щедро дарувала кожному – пацієнтам, колегам, у яких користувалась величезним авторитетом, учням, яких з глибокою мудрістю вчила, перш за все, життєлюбству, душевній щирості та відданості нелегкій професії медика, знайомим, близьким, яким передавала частинку своєї життєрадісності, енергійності, товариськості. До неї завжди йшли за порадою і допомогою й вона ніколи нікому в цьому не відмовляла.
Праця, сумління, здобутки К. О. Дяченко були гідно оцінені – у 1971-му вона була нагороджена орденом Жовтневої революції, а через десять років – орденом Леніна. Серед її нагород і медалі – “За сумлінну працю”, “Ветеран праці”, численні Почесні грамоти. А вдячні гайсинчани присвоїли їй своє найвище звання «Почесного громадянина м. Гайсина».
Конєв Іван Микитович
Іван Микитович Конєв народився 5 січня 1899 року в селі Шешмінск Фортеця Бугульмінського повіту Самарської губернії, нині Черемшанський район Татарстану в родині селянина. У 1913 році закінчив шість класів і з 1915 року працював розсильним і чорноробом в Баку.
У травні 1916 був призваний до лав Російської імператорської армії.
У жовтні 1924 року направлений на навчання повторному відділенні Західної піхотної школи, яку закінчив у серпні 1925 року. З 1933 року Конєв навчався у Військову академії імені М. В. Фрунзе, після закінчення якої в лютому 1937 був призначений на посаду начальника 2-ї частини штабу 1-ї моторизованої хімічної дивізії (Московський військовий округ). У липні 1937 року був направлений на навчання в Академію Генштабу, після закінчення якої з липня 1939 перебував у розпорядженні командира 57-го особливого стрілецького корпусу, а в жовтні того ж року був призначений на посаду начальника штабу 36-ї мотострілецької дивізії (1 а армійська група). Брав участь у бойових діях на Халхін-Голі. У вересні 1940 року був призначений на посаду начальника штабу 91-ї стрілецької дивізії (Сибірський військовий округ).
З початком Другої Світової війни 91-та стрілецька дивізія була включена до складу 24-ї армії, після чого в середині липня 1941 убула на фронт. У другій половині липня дивізія вела важкі оборонні бої на Західному фронті, а також брала участь в ході Смоленської битви. На початку червня 1942 Конєв був призначений на посаду начальника штабу 1-го повітряно-десантного корпусу, в липні – на посаду начальника 2-го відділу штабу ВДВ РСЧА, а 29 серпня – на посаду командира 8-го повітряно – десантного корпусу. У грудні 1942 року корпус був перетворений в третю повітряно – десантну дивізію, яка незабаром включена до складу 1-ї ударної армії і взяла участь в Орловській і Умансько-Батошанської операціях. У ході Яссько-Кишинівської операції дивізія відзначилася при прориві оборони противника північний захід від Ясс, звільнивши близько 200 населених пунктів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 вміле командування дивізією зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм полковнику Івану Микитовичу Конєву присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».
24 червня 1945 генерал-майор Іван Микитович Конєв взяв участь у ході Параду Перемоги на Красній площі.
З червня 1946 року проходив службу у різний військових частинах і в червні 1955 року генерал-майор Іван Микитович Конєв вийшов у запас.
Помер 19 листопада 1983 року в Куйбишеві. Похований на Рубіжному кладовищі.
Нагороджений медаллю «Золота Зірка», трьома орденами Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденом Суворова 2 ступеня, орденом Кутузова 2 ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями.
Рішенням міської ради Гайсина від 12 березня 1969 року Конєву Івану Микитовичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Гайсина».
Лукашенко Іван Григорович.
Іван Григорович Лукашенко прожив складне і нелегке життя. Народився 15 липня 1924 року в селі Мокриці на Сумщині у великій трудолюбивій сім’ї. Десятирічку закінчив на «відмінно» в 1941 році. Випускний вечір не відбувся – розпочалась війна. В армію не брали, до неповнолітній. Івану Лукашенку ледь виповнилось сімнадцять років, коли очолив підпільну антифашистську групу в Мокринцях. Підпільники добували і надсилали в партизанський загін цінну інформацію про фашистські війська. У складних умовах окупаційного режиму Лукашенко діяв рішуче, завжди виконував завдання підпілля і командування партизанського загону. Іванова група розповсюджувала скинуті з літаків листівки серед населення Сумської, Курської та Брянської областей. Дошкуляли окупантам як могли. Його двічі заарештовували, підозрюючи у зв’язках з партизанами. У жовтні 1942 року з’єднались з партизанами, де Лукашенка, що добре зарекомендував себе, знав місцевість та німецьку мову, призначили заступником начальника розвідки загону. На той час на особистому рахунку Івана вже було більш як 10 убитих гітлерівців. За мужність був нагороджений медалями «За відвагу».
У жовтні 1943 разом з іншими воїнами 232 дивізії Лукашенко форсував Дніпро. Брав участь у визволенні Василькова, Фастова, Білої Церкви, Жашкова. Був серед наступаючих, які звільняли Леухи, Гранів, Михайлівку, Тарасівку, Гайсин, Мар’янівку, Куну, Кузьминці, Ярмолинці, форсували Південний Буг.
Лукашенко добре володів німецькою мовою, тому неодноразово бував у розвідці у формі німецького офіцера. Доводилось йому також стрибати з парашутом у тил ворога. За чотири роки війни довелось Лукашенку бути і підпільником, і партизаном, і розвідником, і зв’язківцем, і мінометником, і піхотинцем. А ще – тричі був тяжко поранений. За бойові заслуги нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, Слави ІІІ ступеня, двома медалями «За відвагу», чехословацькими… Також удостоєний звання почесного громадянина п’яти чехословацьких міст.
Після війни Іван Григорович багато разів приїздив до нашого міста, бував на місцях боїв, зустрічався з гайсинчанами, жителями сіл району. Вдячні гайсинчани у 2003 році присвоїли йому звання «Почесного громадянина міста».
Медвєдев Микола Федорович.
Медведєв Микола Федорович й не думав, що пов’яже свою долю з Гайсином.
В березні 1944 року, в роки Другої Світової війни, разом зі своїми кулеметниками командир зводу лейтенант Медведєв виганяв ворогів з нашої землі.
З 1963 року Медведєв М.Ф. проживав у Гайсині. Тривалий час був районним військовим комісаром, дбав про добре підготовлене поповнення армії.
Після відставки підполковник Медведєв працював на заводі «Бета». Вів велику військово-патріотичну роботу з підростаючим поколінням – часто зустрічався з учнями шкіл, молоддю.
А ще ветеран був активним учасником громадського життя міста, в т.ч. – член комісії в справах неповнолітніх виконкому районної ради народних депутатів.
Відзначаючи заслуги М.Ф.Медведєва при звільненні району та на честь 25-річчя цієї події виконком міської ради своїм рішенням №5 від 12 березня 1969 року присвоїв Миколі Федоровичу звання «Почесний громадянин міста Гайсина», йому вручено Диплом і посвідчення.
Мушиманський Руслан Броніславович
Мушиманський Руслан Броніславович народився 13 серпня 1945 року в м. Гайсин. Цікаво складались його життя і військова кар’єра: був робітником, моряком Дунайського пароплавства, строкову службу ніс у бригаді морської піхоти. Закінчив Ярославське військове фінансове училище ім. генерала армії А.Хрульова. Став кадровим військовим офіцером і служив у Німеччині, далі Гайсині, Ладижині, знову Гайсині, Гермезі, Афганістані, Кіровограді. З березня 1987р. по лютий 1989 р. – служба в окремому загоні спеціального призначення в Афганістані. Майор Мушиманський за родом служби мав 3-4 рази у місяць ходити автоколоною з півдня Афганістану на північ, до кордону із Союзом, за боєприпасами й продовольством. Двадцять чотири рази в обидві сторони, майже через усю територію Афганістані, а це 600 кілометрів до кордону з СРСР, ходив рейсами смерті. Майор Мушиманський був заступником командира по тилу окремого загону спеціального призначення.
Руслану Броніславовичу випало виводити з поміччю автотранспорту останні військові підрозділи 40-ї армії з Афганістану.
Майор Мушиманський сповна і чесно виконав свій обов’язок, і військовий, і офіцерський. До 1990 року ще служив Мушиманський в армії вже в Україні в десантних військах, здійснив 72 стрибки з парашутом. В 1991 році звільнився в запас в званні підполковника. Після закінчення служби працював у Гайсині. Куди б не кидала його доля, повсюдно Р.Б.Мушиманський залишав по собі тільки добрі згадки і славу. Був серед ініціаторів створення в Гайсині музею ветеранів війни в Афганістані, який нині носить звання «народного», очолював районну спілку ветеранів війни в Афганістані.
Нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги», орденом «За заслуги» ІІІ ступеню, дипломом Вінницької обласної адміністрації «Людина року» в номінації «Громадський діяч» та іншими відзнаками.
Рішенням міської ради Руслану Броніславовичу Мушиманському присвоєно звання «Почесний громадянин міста Гайсин”
Поворознюк Микола Іванович.
Поворознюк Микола Іванович народився 22 вересня 1951 року в м. Бершадь. По закінченні 8 класів СШ №2 м. Гайсина та Гайсинського медичного училища приступив до праці фельдшера Гнатівського ФП. З 1970 по 1972 роки строкова служба в ЗС СРСР. Після повернення працює фельдшером швидкої допомоги ЦРЛ. З січня 1974 по січень 1982 років – на надстроковій службі в лавах радянської армії в званні прапорщика медичної служби. В 1980 -1981 роках виконував інтернаціональний обов’язок, проходячи службу в обмеженому континенті Радянських військ в Афганістані. Після звільнення в запас повернувся в м. Гайсин та влаштувався на роботу в Гайсинську ЦРЛ на посаду фельдшера швидкої допомоги. В 1987 році був призваний райвійськкоматом та направлений на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, де пробув з жовтня 1987 року по лютий 1988 року. 44 рази виїзджав на обслуговування робіт в промзоні ЧАЕС, на ІІІ енергоблоці та за територією ЧАЕС на У та УІ блоках, котрі були в стадії будівництва. Після повернення з ліквідації продовжує працювати фельдшером виїзної бригади відділення швидкої допомоги. Почесний донор СРСР. Нагороджений 4-ма відзнаками донора. За вірність Присязі, мужність і героїзм при виконанні свого професійного та громадського обов’язку нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, орденом «Чорнобильський хрест «Мужність. Честь. Гуманність» та 19 –ма медалями і нагрудними знаками СРСР, ДРА та незалежної Української держави. Неодноразово обирався депутатом районної ради. Є одним з ініціаторів створення в районі громадської організації «Союз Чорнобиль» та був її першим головою. Вдруге очолив організацію в 1999 році. Під його керівництвом організація визнана кращою в Вінницькій області та нагороджена Перехідним Прапором Вінницької обласної громадської організації «Союз Чорнобиль Україна». Активно пропагує збереження в районі пам’ять про Чорнобильську катастрофу. З його іменем пов’язується створення та відкриття Пам’ятного Знака та відкриття районного музею «Пам’ять Чорнобиля». Ініціював створення районної Книги Пам’яті «Гайсинчани і Чорнобиль» для завершення «тріади» вшанування пам’яті про мужність і героїзм гайсинчан – ліквідаторів. Вдячні гайсинчани рішенням міської ради в лютому 2014 року присвоїли йому звання «Почесний громадянин міста Гайсина».
Подчос Григорій Степанович
Народився Григорій Степанович Подчос 17 серпня в 1943 році в сім’ї службовця у Гайсині. Закінчив школу № 3 і Ладижинський технікум механізації. Потім були три роки служби в армії, десяток років роботи в райоб’єднанні «Сільгосптехніка». У 1978 році Г.С. Подчоса призначили начальником районного управління «Міжколгоспшляхбуд”.
Ентузіаст, працелюб, він постійно вдосконалює свій професійний рівень. У 1983 році Подчос закінчив Українську сільськогосподарську академію, і вже у практичній роботі використовував кращі зразки передових технологій. Завдяки рідкісному таланту організатора став відомим у республіці, а «Райагрохім» – передовим.
Активна участь у громадсько-політичному житті дала можливість бути обраним депутатом Верховної Ради України, а також міської та районної рад. За сумлінну працю нагороджений орденами «Знак Пошани», «Трудового Червоного Прапора», багатьма медалями. А в 1999 році Григорію Степановичу присвоєно звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Він відомий на Поділлі не лише як високопрофесійний керівник і організатор, але й як чуйна, порядна людина, добродій. А ще він – голова виробничого об’єднання «Райагрохім».
Турбота про людей – це його життя, й це відчули мешканці району, відомства, колективи і шкільні заклади. За невтомну працю, патріотичну небайдужість і людяність, вагомий вклад у розквіт рідного краю Г.С. Подчосу на 16-ій сесії районної ради від 25 липня 2005 року присвоєно звання «Почесний громадянин Гайсинського району».
Ричков Микола Леонідович
Народився Микола Леонідович Ричков 23 березня 1956 року в селі Кірове Немирівського району. Після закінчення місцевої школи навчався в Тульчинському культурно-освітньому училищі. Служба в армії. Працював в СБК с. Кірово. В 1988 році закінчив Київський державний університет ім. Ю. Корнійчука. І з серпня 1988 року працює начальником відділу культури і туризму Гайсинської райдержадміністрації.
В ініціативи Миколи Леонідовича в районі запроваджено соціокультурні та мистецькі заходи, що пропагують українську державність, українську культуру, народну творчість. Так було розпочато проведення обласного фестивалю фольклору на приз Г. Танцюри, який переріс у Всеукраїнський. Було відкрито музей-садибу гончарства братів Герасименків у с. Новоселівка, який отримав, статус державного, народний музей Василя Стуса в с. Рахнівка, музей ветеранів Афганістану, стелу «Народній пісні жити» в с. Зятківцях, пам’ятний знак та пам’ятник народній співачці Явдосі Зуїсі «Нетлінна свіча пам’яті» в с. Кущинцях та багато інших починань.
Завдяки організаторським здібностям М. Ричкова та його вмінню ефективно працювати з художніми колективами, район займає І-ші місця в області за підсумками роботи галузі культури, неодноразово був занесений до районної «Дошки пошани».
Невичерпна енергія, знання і досвід Миколи Леонідовича гідно оцінено. Він відзначений Грамотою Президії Верховної Ради України (1985), Грамотою Міністерства культури і мистецтв (1995), грамотами районної та обласних державних адміністрацій, управління культури і туризму облдержадміністрації.
За високі показники в роботі Указом Президента України в 1999 році йому присвоєно звання «Заслужений працівник культури».
У 2007 році за багаторічну добросовісну і плідну роботу, високий професіоналізм і значний особистий внесок у розвиток галузі культури району М.Л.Ричкову присвоєно звання «Людина року»; у 2016 – нагороджено ювілейною медаллю «25 років незалежності України», Почесною грамотою Міністерства культури України.
15 червня 2017 року рішенням 12 сесії районної ради 7 скликання Миколі Леонідовичу Ричкову присвоєно звання «Почесний громадянин Гайсинського району».
Топалер Анатолій Семенович
Народився Анатолій Семенович Топалер 13 листопада 1911 року в м. Луганську в сім’ї робітника тепловозобудівного заводу, який належав німцю Герману. Батько був єдиним працюючим в сім’ї, яка складалась із дев’яти дітей (троє померли від хвороб і голоду).
В 1925 році закінчив семирічну школу і поступив в ФЗУ. Закінчивши училище в 1928 році, почав працювати модельником на Луганському тепловозобудівному заводі.
В травні 1928 року по комсомольській мобілізації був направлений в Одеську піхотну школу ім. Якіра.
Після закінчення воєнної школи в 1932 році розпочав службу на посаді командира стрілецького взводу в Московському воєнному окрузі.
В грудні 1933 року був направлений у Борисоглібовську авіаційну школу, яку закінчив в 1935 році і був назначений командиром авіаційної ланки ВПС Ленінградського військового округу.
На початку 1938 року А. Топалер був призначений командиром авіаційної ескадрильї. Бойове хрещення ескадрилья прийняла у війні проти білофінів в 1939-1940 роках.
У липні 1941 року наказом наркома оборони А.С. Топалера призначено командиром авіаполку. Так почалося друге фронтове життя. Бої на Дніпрі, на Брянському, Вороніжському і Донському фронтах, командуючи 646-им авіаполком нічних бомбардувальників і 61 Червонопрапорним штурмовим авіаційним полком. Його нагороджують другим орденом Червоного Прапора. Соколи Топалера штурмували оточене угрупування Паулюса.
В кінці квітня 1945 року Анатолій Семенович був призначений на посаду командира 69-ої авіашколи в м. Гайсині. Яка тільки сформувалась. Після закінчення війни школа була розформована і після медкомісії в Москві Топалер був звільнений в запас. За станом здоров’я після демобілізації залишився з сім’єю (дружина, дочка, син) жити в Гайсині. Працював директором ремісничо-авіаційного училища № 5, головою райплану та заступником директора по кадрах, начальником відділу організації праці і технічного нормування, завідуючим райторгом райвиконкому, головою планової комісії Гайсинського району.
Він завжди брав участь у громадському житті. Його радо зустрічали у школах та трудових колективах. Розповідав молодим про героїзм, про любов до своєї Батьківщини, до свого народу, людей праці, до тих з ким довелося воювати.
Анатолій Семенович був одним з організаторів районної Спілки інвалідів Великої Вітчизняної війни та Збройних Сил, першим її головою. Піклувався про соціальний захист малозабезпечених інвалідів та їхніх вдів.
12 березня 1969 року Топалеру А.С. присвоєно звання «Почесного громадянина міста».
Штельмах Дмитро Лаврентійович
Народився Дмитро Лаврентійович Штельмах 26 листопада 1902 року в селі Велика Вовнянка Таращанського району Київської області в сім’ї селянина. Навчався в початковій школі. Працював в сільському господарстві. В ряди Червоної Армії був призваний 1924 року. Закінчив кавказьку школу в 1931 році і Військову академію ім. М.В.Фрунзе в 1943 році. З першого і до останнього дня Другої Світової війни перебував на фронті. Він був командиром 797-го стрілецького полку 232-ї стрілецької дивізії 40-ї армії, 2-го Українського фронту. Полк під командуванням Д.Л.Штельмаха звільнив Гайсин від німецько-фашистських загарбників.
Д.Л.Штельмах відзначився і в ході Яссько-Кишинівської операції. Завдяки умілій організації бою, сміливим і рішучим діям командира, полк успішно прорвав оборону ворога в районі Столпигень, Путилау (Румунія), знищив при цьому кілька дотів і захопив в ході жорстоких боїв в полон більше 3 тисяч ворожих солдат і офіцерів.
За успішне проведення Яссько-Кишинівської операції указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року Штельмаху присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Нагороджений Д.Л.Штельмах також орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями.
Після звільнення в запас Д.Л.Штельмах проживав у Вінниці, 3 липня 1971 року помер.
Сімдесят років прожив Герой Радянського Союзу Дмитро Лаврентійович Штельмах. Не прожив, а пропалав серцем, душею, розумом. І пам’ять про нього довго житиме. Не забувають про свого визволителя і гайсинчани. Рішенням міської ради від 12 березня 1969 року Д.М.Штельмаху присвоєно звання «Почесного громадянина міста».
Останні коментарі