Духовна скарбниця краю

    Храм для українця – це мовби послання з далеких віків. Господнє слово. Тінь вічності, світле смеркання, яке ніколи не стане ніччю. Цілі віки наші предки дивились на свої храми ясним поглядом, тихо радувались, берегли їх, прикрашали іконами, різьбленими розкішними іконостасами, коштовними сосудами, плащаницями, корогвами.

    Храм стояв над світом, над людським дріб’язком, над щоденною марнотою, був як доля, як знак вічності в цьому нетривкому і крихкому, мов скло житті.

  Гортаючи сторінки історії наших храмів, такої багатої і різноманітної, але часом стражденної, відразу помічаєш, як вона пов’язана з долею народу. Вони пережили часи знущань і занедбаності, коли їх приміщення використовували як склади довгі роки. Але знову постали з руїни у часи відродження національного духу в 90-х роках ХХ сторіччя. І зараз їх історію творять ті, хто приходить сюди з молитвою за свою родину та державу.

  На Гайсинщині шанують духовні святині. Відбудовуються зруйновані, ведеться спорудження нових храмів.

УСПЕНСЬКИЙ СОБОР – перлина Гайсинського краю

granivmon02     Серед скарбів і чудес Гайсинщини одним із визначальних є унікальний собор Гранівського монастиря, зведений ще в 1867 році і визнаний державою національним пам’ятником архітектури України.

   Знаходиться він у невеличкому селі Тишківська Слобода. Це знаменита по древності, історичному значенні та мальовничому розташуванні обитель, без якої неможливо собі уявити панораму і культурний спадок Вінниччини. У давні часи Свято-Успенський (раніше – Гранівський) монастир був центром православ’я Гайсинщини. Пізнати Божі Таїнства сюди приїздили з усіх куточків України. Адже, собор є унікальним ще й тому, що такого зовнішнього розпису стін і колон на біблійську тематику більше у нашій державі, крім Києво – Печерської лаври немає. Так твердять фахівці, священнослужителі. Як і те, що по впливу, силі, благодатності наш собор третій в Україні.

      Існує кілька легенд походження монастиря. За однією з них, понад п’ять століть тому на місці майбутнього монастиря оселився афонський чернець Онуфрій. Страждаючи від спраги, викопав джерело, прохолодна вода якою відновлювала сили і дарувала зцілення тих, хто приходив сюди з молитвою до святого місця. Згодом у Онуфрія з’явилися одновірці – так і зародився чоловічий монастир.

    В архівних документах дати заснування обителі немає через брак документів. З донесення 1773 року стольника Вісноцького князю Чарторийському видно, що ще з часів повстання Б. Хмельницького зайшов сюдиgranivmon10 з Волощини один чернець. Згодом він підібрав собі напарника і звели церковне приміщення та житло. Оскільки місцевість навколо була пустинною, зайняли землю і володіли нею. Гайсинські землі того часу були театром воєнних сутичок, численних вторгнень польсько-шляхетських військ і татарсько-кримських орд протурецької орієнтації, зазнавали вони великого спустошення.

      За розпорядженням гранівського губернатора місцеве духовенство разом з представниками Переяславля у день Світлої неділі Христової в соборі Тишківської Слободи провели обряд богослужіння по уніатському.

       Навколо заснованої православними ченцями церкви у XVII столітті почалась гостра боротьба.

granivmon03    Микола Синявський провів розбудову монастиря. У 1744 році він звався Гранівським базиліанським, а оскільки база матеріальна залишилась слабкою, його приєднали до Шаргородського монастиря з донесення. 1752 року він уже йменується, як Кіблицький. Тоді його приміщення застаріло, потребувала ремонту і дерев’яна трикупольна церква, що знаходилась тут же.

       У 1795 році Гранівський базиліанський монастир, як його тоді називали возз’єднано з православним. У 1862 році розпочато за благословенням подільського архієпископа Ірінарха будівництво сучасної церкви, а через п’ять років її було відкрито.

    На початок ХХ століття у монастирі було три церкви: стара дерев’яна Преображення Господнього, де знаходилась чудотворна ікона Преподобного Онуфрія, тепла церква на честь Святого Онуфрія, побудована братським корпусом в 1834 році; головна церква – кам’яна – мала п’ять куполів і чотириярусну дзвіницю, а також престол в ім’я Пресвятої Богородиці.

     Крім трьох церков, в обителі були будинки, яких налічувалось всього 16: будинок настоятеля, трапезна, келії для ченців, три кімнати для приїжджих, господарські будівлі та інше. У 1866 році відкрито церковно-приходську школу, а в 1870 році для неї побудовано окремий будинок і клуб.

        Роки наклали відтінок на історію монастиря.

      6 січня 1925 року обитель православної віри була закрита. Безбожники знищили багатий сад, виноградники, granivmon04розібрали будівлі й одну церкву, обікрали інші. Під час Другої Світової війни була знищена ще одна церква. В післявоєнний період поновлюється монастир, поселяються ченці. Але органи НКВС організували справу проти отця Антонія. В 1965-1967 роках обитель знову закривають. Грабували ікони, книги, була вивезена невідомо куди велика монастирська бібліотека, запустіли родючі поля. Із всього монастиря залишився один тільки Свято-Успенський храм, який пережив роки поневірянь, війн, революцій та інших катаклізмів. Але він унікальний. Побудований в неруському стилі з використанням форм російської архітектури XVІІ століття.

       Споруджений із цегли кубічний, з декоративними «главками». До бічної східної частини притулюються бокові приміщення до ніфу з півночі та півдня невеликі добудови – «приділи», до західної частини – триярусна дзвіниця, увінчана шатром. Характерний він системою напівциркульних і хрестових зведень.

      В інтер’єрі собору – настінний живопис початку ХІХ століття у стилі розписів Володимирського (в Києві)granivmon07 Собору. Розпис покриває зовнішні стіни цієї культової споруди, що є своєрідністю її архітектури.

     У 80-х роках повертається в обитель отець Антоній і служба відновлюється. З 2000 по 2004 рік службу проводив тільки один чернець – схігумен Лев. Кілька років тому тут відродився чоловічий монастир, настоятелем якого став отець Амфілохій. Разом з ним Богу і людям служать ієродиякон Феодосій, ченці – отець Лаврентій, отець Самуїл, отець Антоній. Їхня поява стала ніби знаменним, воскресінням майже десятки століть діянь преподобного Онуфрія.

       Й понині тягнуться люди з чистою душею до храму – цього життєдайного джерела православної віри. Ще й понині з далеких сіл старенькі йдуть на прощу в Монастирок. По неділях тут малолюдно, але на Великдень і Спаса – багато прихожан. На свято святого Онуфрія йдуть і йдуть з Гайсина, Теплика, Умані. Знають дорогу до храму істині християни з Одеси, Києва, Харкова інших міст.

СВЯТО-УСПЕНСЬКА ЦЕРКВА
с.Кисляка

    Кажуть, що православна Успенська церква с. Кисляка була зведена ще у ХVII столітті. Саме «зведена», а не kyslyak«збудована», бо її унікальність полягає в тому, що в ній немає жодного цвяха і тому вона є справжнім маленьким шедевром дерев’яної архітектури. Існує легенда, що перед нападом на село янигар віруючі сховали усі церковні святині біля святої кринички в гирлі річки Кислячки. А ще кажуть, що в Одеському центральному архіві є документи, в яких ті святині описані, і навіть вказано, де вони захороненні.

  А «Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета» (випуск 9. Кам’янець-Подільський, 1901р.) розповідають таке: «За річкою Сіб, де нині глинище, був монастир, від чого і місцевість носила назву «Монастирок». Жителі Кисляка були спочатку православними, а потім зведені в унію, але із приєднанням цього краю до Росії існування унії припинене. Тепер жителі Кисляка всі православні; із іновірців тут мешкають 25 євреїв та 32 католики.

   Перемін у народонаселенні приходу не було, тільки під час останньої люстрації із інших сіл в Кисляк перейшло кілька православних та греко-католицьких сімейств.

     Основне заняття населення – землеробство, але чимало жителів займаються ремеслом та промислом: в селі є ткачі, чоботарі, теслі, каменярі, столярі, коваля, рибалки, майстри, які виготовляли і оздоблювали вози, ложки тощо.»

    За місцевим повір’ям, існуючий храм замінив собою той, що був колись, збереглись і спогади про місце його знаходження, а саме про садибу селянина, але саме церковице ніде не зазначене. Нинішній храм – дерев’яний, побудований в зруб із дуба в 1747 році на честь Успіння Божої Матері, трикупольний, дзвіниця при ньому була на стовпах. Іконостас – чотириярусний. У 1840 році церква розширена боковими прибудовами. Церковної землі було – 62 десятини 360 сажнів, в тому числі садиба – 6,30 дес., орної землі – 35,25, сінокосів та лісу – 20,6 дес. Приміщення дерев’яне старе.

    В 1841 році в Кисляку було відкрито писарське училище Міністерства Державного Майна для Брацлавського та Гайсинського округів, а у 1876-му воно перейшло у відомство Міністерства Народної Освіти зkyslyak4 перейменуванням у народне однокласне училище. У приході була народна читальна, відкрита при народній чайні у 1898-му. Крім того, при місцевій церкві відкрито церковно-парафіальну бібліотеку для видачі книг прихожанам для читання вдома.

    У теперішній час традиційно у День святого Духа у селі проводять хресний хід до кринички, у якій ще століття тому відновилась ікона Божої матері. Напередодні у Свято – Успенському храмі відбувається вечірнє богослужіння, а вранці проходить Божественна літургія, хресний хід і водосвятна молебень. Паства вірить, що це допоможе очиститись від скверни, здолати різні недуги.

     В 2014 році за сприяння меценатів і парафіян Свято-Успенська церква була відремонтована.

ЦЕРКВА ПОКРОВИ СВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
с.Михайлівка

myhajlivka-2    Предки михайлівчан були уніатами, що засвідчувалось існуючою тоді церквою. Зведеною в 1772р. з дозволу уніатського митрополита Пилипа Володковича. У верхньому ярусі іконостасу позначений 1702 рік. Із цього можна зробити висновок про те, що у селі діяв ще один, старовинний храм, іконостас перенесений у новий. Нова церква дерев’яна на честь Покрови Святої Богородиці побудована на кошти прихожан.

   Стару церкву розібрали. На місці її вівтаря й досі лежить пам’ятний великий камінь. Найважливішою частиною храму є відділений іконостас від середини святині, вівтар, який є основним місцем, де відправляється служба Божа й приноситься безкровна жертва. Вівтар у космогонічному плані – символ неба, місце перебування Бога, а храм – символ землі, іконостас – вікно у небо.

    У нову будівлю із старої церкви перенесли ікони і дерев’яний ручної роботи, іконостас. Із колод вправні різьбярі видовбували пустотілі колони із складним рослинним орнаментом.

    Дерев’яні іконостаси ХVII-ХVIII ст. вражали вишуканою красою і технікою виконання. Ці справжні пам’ятки мистецтва, які прославляли Україну. В Михайлівській церкві й досі захоплюють відвідувачів колони і царські врата іконостасу – вирізьблені з дерева листки аканту і виноградні лози.

    У 1848 році за розпорядженням військових до храму майстри доладнали три прибудови і біля входу на кам’яному фундаменті звели нову дзвіницю. У центрі знаходилась ікона Божої матері давнього грецького живопису, яку особливо шанували віруючі. Вона розміщена зліва від алтаря у спеціально обладнаному кіоті. Парафіяни і священик Петро Волошанівський ревно турбувались про побудову більшої церкви, зібравши спільними зусиллями 10 тис. карбованців.

    Церковної землі на той час нараховувалось присадибної 4,89 десятин, орної 35,85 дес., сінокісної 11,63 дес., додаткового поділу присадибної 4,01дес., лугової 1,32 дес., разом 57, 7 дес.

    В 1886 році організована була однокласна церковно – приходська школа, що розмістилась в спеціально побудованому для цього будинку.

    І тепер до церкви, як до храму Божого й місця благодатного, що дає життя, почуття надії, добра і щастя, закликає лункий, тривожно-врочистий дзвін, сповіщаючи про початок церковної відправи чи події.

ЦЕРКВА СВЯТОГО ДМИТРІЯ
с. Шуро–Мітлинці

    У Шурі-Мітлинецькій церква стоїть в центрі села. Ось уже більше 120 років радує людей своєю архітектурою, духовними службами. Вона дерев’яна, з двома куполами і золотими хрестами, витримана у візантійсько – руському стилі. Вбрання церкви також старовинне, особливо вражає вирізьблений талановитимиshuromitlyntsi майстрами дерев’яний іконостас, якого ніде не знайдеш. Він унікальний у своєму роді.

    Православний храм будувався в 70-х роках ХІХ століття. Громада села тоді зібралась і вирішила збудувати церкву. Найкращим місцем була садиба Федоруків. Тому й взяли цю невеличку ділянку під забудову, а господарю наділили землю в іншому місці. Став тоді Пилип Йосипович і першим старостою аж до 1926 року. Парафіяни згадують: Як будували церкву було дуже важко. Кожен двір давав гроші, в Михайлівський ліс їздили і звідти возили дерева. Велику дзвіницю купили в Ладижині.

    Іконостас неповторної краси подарувала Вінницька семінарія. У храм ходили прихожани з навколишніх сіл молитися і любуватися прекрасним храмом.

    З приходом радянської влади церкву постановили зруйнувати. Вказівки йшли, звичайно, зверху з району, області. Ці події відбувались в 38-39 роках. Чудові старовинні ікони, що висіли високо на стінах, скидали, зносили до сільради і там палили. Мужнім, сильним духом жінкам вдалося врятувати кілька ікон.

    Жителі села, почувши, що церкву будуть повністю руйнувати, трактором розволікати, збіглись до своєї святині з сокирами, лопатами, косами. Обступила громада церкву і діти, жінки, чоловіки. Кричали, плакали, молили… Найсміливіші ночували на подвір’ї і не одну ніч. Великоднього церковного дзвона тоді зняли виконавці, одяглися в ризи і вивезли на возі до Гайсина. Доля його невідома.

    Церкву знову відкрили в 1941 році. Правив тоді старенький батюшка Стефан.

   Пройшли лихоліття війни, голодоморів… Народилися нові покоління. Храм реставрували, люди позносили ікони.

    В кінці 40-х на початку 50-х в селі жило повно молоді. Біля церкви збиралось багато людей. Святкували разом великі церковні свята. На Великдень водили хороводи, ігри, співали, веселились. Село зберегло народні обряди, звичаї: на Різдвяні свята, Пасху, Маковея, Спаса з навколишніх сіл сходились люди, святили крашанки, паски, яблука, мак, квіти, воду…

    Дуже довго службу проводив, священиком служив отець Феофан Запорожець. Не одне покоління людей хрестив, вінчав, хоронив цей батюшка. Не одне село його пам’ятає…

     У 1989-му при священику отцю Дмитрію гайсинські іконописці і різці дописали ще дві ікони на іконостасі, які майже не відрізняються від старовинних і чудово доповнюють інтер’єр церкви.

ЦЕРВКА СВЯТОГО ВЕЛИКОМУЧЕНИКА ДМИТРІЯ

с. Лад-Хутори

lad-hutory    Перша парафіяльна церква в селі збудована 1771 року. Вона була дерев’яна, три-купольна: на честь святого великомученика Дмитрія. Звівши новий храм, стару церкву розібрали і придатний ще матеріал 1888р. продали мешканцям Шуро-Мітлинецької. Старе церковице залишилось під сільським цвинтарем, що при новій церкві. На місці престолу поставили кам’яний пам’ятник з іконою Дмитрія. Теперішній одно-купольний храм закладений у 1874 р., а освячений 1881-го. Вартість будови – 28000 карбованців, з них 4000 видано як допомогу із державної казни, 9000 пожертвувані поміщиком Іаннуерієм Танасійчуком. Решта суми зібрана людьми. Іконостас церкви двоярусний з іконами гарного живопису на золотому фоні.

    В Хуторах-Ладижинських довше інших правив службу Божу Семен Добржанський, котрий прикрасив старий храм іконами власного розпису (помер тут у 1833р.)

   З 1884 по 1888 р. священиком був Рафаіль Биньковський, який закінчив курси Кам’янецької римо-католицької семінарії, в 1843 році приєднався до православ’я і був його щирим прихильником.

    Церкві тоді належало 47 десятин землі, в тому числі присадибної – 2 дес., орної – 4 дес., сівозмінах – 38,5 дес., мочалистого сінокосу – 4 десятин і хутора із ставком – 1 дес. Церковно – парафіальна школа існувала з 1861р. у непристосованому приміщенні.

     І сьогодні святковий передзвін збирає у церкві чимало прихожан.

ЦЕРКВА РІЗДВА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
с. Кіблич

    Стара церква у Кібличі побудована 1750 року і простояла до 1870р. У 1875 році закладено і у 1881-го остаточно завершено новий на кам’яному фундаменті храм, згодом освячений на честь Різдва Пресвятоїkiblych Богородиці. Він зведений лише коштом прихожан. Його вартість склала 11685 карбованців. Іконостас у святому будинку новий, двоярусний.

    Церковної землі на той час було: присадибної – 2,5 дес., орної – 32 дес., сінокосу – 8 дес., під хутором – 1 дес., а всього 52 десятини. Будинок священика був старий, похилий, у псаломщика – новий, міцний.

    Церковно-приходська школа була відкрита 1870 року. Знаходилася у власному будинку.

    За більш як століття історії в храмі частково змінювалось облаштування, через всі лихоліття церква вистояла і тепер в святкові в недільні дні проходять богослужіння. З серпня 1985 року проводить службу священик Рожок Михайло Михайлович, що проживає в Гайсині.
Тягнуться прихожани до цього святого Храму.

ЦЕРКВА СВЯТОГО АРХІСТРАТИГА МИХАЙЛА
с.Митків

    Серед будівель села око кожної людини милує ошатна споруда, куполи якої видні звідусіль, випромінюють світло, й тягнучись вгору захищають все навколишнє від зла, символізуючи християнське життя односельців-mytkivтрудівників.

    Це церква – храм Божий, дім Господа нашого – основа духовного життя, благодатне місце, що дає життя, сподівання на добро, щастя віри в завтрашній день, проповідуючи вічні, як саме життя християнські істини – Віру, Надію, Любов.

    Будівля храму є найстарішою у Вінницькій області, а історія його сягає глибини століть.

  Перший храм у Миткові було побудовано в 1642 році. Службу і обряди в ньому проводили православні священики.

    Проте після Брестської унії 1596 року по Україні поширюється процес ополячення українського народу, знищення православної віри та введення уніатства. Спершу воно мало чим відрізнялося від православного богослужіння, 1720 року зазнало істотних змін. Нововведення змушувало переходити в унію православних священиків і їх парафіян. Отримати парафію у панському володінні священик міг лише прийнявши унію, тобто – спочатку отримували грамоту-дозвіл від місцевого пана, а вже потім – право на парафію. Непокірних обмежували в правах, накладали штрафи, а часто навіть проганяли з парафії. Тому 1780 року всі церкви Гранівської волості прийняли уніатство, і богослужіння в Миткові почало проводитися за канонами унії.

    Проте православні священики ревно дотримувались традицій, дбаючи про духовну чистоту прихожан.

    Перший храм проіснував до 1885 року. За описом 1772 року церковна земля займала близько 50 десятин. В користуванні священика був ставок та тяглова сила (коні). Всі селяни сплачували церковний податок та дотримувались правила: «Великий православний, дьякон, хотя однажды в год исповедаться ы приобщится святых тайн по обряду христянському». Імена сповідальників занесені в церковну книгу, збережені до наших днів. Після реформи 1861 року при храмі була відкрита церковно-приходська школа священиком Павлом Бистрицьким, навчалося 30-40 дітей. Згідно клопотання громади села було отримано дозвіл на спорудження нової церкви. Після побудови нового храму, старий був розібраний і частина матеріалів була використана на будівництво школа, інша частина була продана. На будівництво храму кожна сільська родина здавала гроші, окремо сплачуючи податок. Із далекої Саврині (тепер Одеська обл..) фурами возили для будівлі пісок. Люди працювали у сусідніх селах, у пана за «сьомий сніп», збирали кошти на будівлю.

    Храм було збудовано в 1890 році на старому погості і освячено на честь Святого Архістратига Михайла-Покровителя небесного воїнства, захисника від злих сил. Іконостас було перенесено із старої церкви.

     У церкві особливо шанована ікона Козеньщанської Божої Матері.

    Церковної землі: присадибної 2 дес., орної та сінокісної по 8 дес., а всього 39 дес. Причтові приміщення дерев’яні, побудовані пожертвою суспільства у 1860 по 1880 рр.

    Після революції 1917 році більшовики проголосили відділити церкву від держави. Почався наступ на права православної церкви. 05 лютого 1920 року уряд затвердив закон про землю, згідно якого вся церковна і монастирська земля передавалась селянам у власність без будь-якого викупу.

    Церковну землю було розподілено, а будинок священика переобладнано під клуб.

    В теперішній час службу у храмі проводить священик Бурлачук Леонід Михайлович 1960 року народження.
Митківчани шанують і оберігають святу обитель. За рахунок віруючих і спонсорів було частково відремонтовано церкву. І сяють навкруги нові булатові купала, і зазивають на службу прихожан дзвони у святкові та недільні дні.

ХРАМ СВЯТОГО АРХІСТРАТИГА МИХАЙЛА
с.Губник

hubnyk-hram-sv-myhajla    У с. Губнику була дерев’яна церква Святої Параскеви П’ятниці, освячена 1784 року. До 1793 року церква була греко – католицькою «уніатською». В 1867 році її перенесено в село Скибенці.

     Тодішня сільська громада, знаючи і шануючи минувшину своєї Батьківщини, на місці колишнього храму Святої Параскеви встановила пам’ятний знак – мурований постамент, увінчаний кованим хрестом із старої дерев’яної церкви.

     У1858 році був закладений і в 1859 році освячений новий храм, споруджений на кошти прихожан і при допомозі поселянського відомства. Старе церковище позначене кам’яним хрестом на місці святого престолу.

     Найбільший організаційний внесок у будівництво храму вніс священик Широцький Роман Андрійович. Саме при ньому і було закінчено будівництво церкви.

    Губницькі прихожани на знак подяки і поваги до нього священика подарували йому золотий наперсний хрест і після смерті поховали його за церквою.

   Новий храм освячений на честь Святого Архистратига Михайла, він візантійської архітектури, двокупольний, разом з дзвіницею, з триярусовим іконостасом вишукованої різьби і художнього живопису. З 1859 по 1862 роки розписувалась церква художником Ващенком.

   Стоїть храм на рівній відкритій місцевості в центрі села поблизу великого кам’яного будинку, що належить військовому відомству. Прихожан тоді нараховувалось 1644 чоловічої і 1664 жіночої статі, в тому числі є 32 особи міщан і різночинців, – решта – селяни – землероби. Із приходських священиків в Губнику відомі за метричними книгами священик Шрамківський (в 1755 р), Іаків Ружанський та Іоан Монастирський (1781-1794рр), Явдоким Білявінський (з1755року); потім з 1808 по 1851рр. Андрій Левицький, який тут помер і залишив про себе найкращу пам’ять серед прихожан, як повчальний і лагідний пастир; з 1851-го по 1859 рр. Дорохтей Багоцький і, нарешті, з 1859 протоієрей Андрій Широцький, при якому закінчено нинішній храм й відкрита церковно-приходська школа; на знак подяки отримав від прихожан золотий наперсний хрест. По смерті похований у подвір’ї церкви.

    Приходське кладовище відведене ще в 30-х роках, а старе ліквідоване, ввійшло до складу селянських садиб; до нього щорічно були хресні ходи для вшанування пам’яті померлих.

    Церковної землі на той час нараховувалось 39 десятин, в тому числі садибної – 6 дес., орної – 30 дес. І сінокісної – 3 десятини.

     Священик і другий псаломщик мали власні будинки на власній же землі, а для 1-го псаломщика є церковний будинок; такий же є і для 1-го священика, церковно-приходська школа з 1862 року; розміщується з 1897 року у власному будинку.

    З моменту окупації України німецько-фашистськими військами в церкві правив священик Угринович Василь Васильович, який був репресований і засланий до Сибіру на три роки.

     Після нього був – Зеліков Трохим Кузьмович (1948-1966).

    Зараз у церкві з 1998 року, проводить службу протоієрей Василь Богдан, почергово у двох селах: в Губнику і Лад-Хуторах.

      У Губницькій церкві є церковний хор до 20 осіб. Багато прихожан відвідують богослужіння в церкві.

     За церковним календарем святкують усі малі і великі свята.

    Також у церкві проводять вінчання молодих та відспівування померлих.

СВЯТО-МИКОЛАЇВСЬКА ЦЕРКВА
с. Гранів

    Здавна і аж до 1845 в містечку Гранові існувало дві парафії – Миколаївська і Успенська, організовані власним коштом тутешнього поміщика Адама Чарторийського. З часом вони злилися в одну. До неї в кінці 1893 рокуhraniv-tserkva-svyatoho-mykolaya приєднане село Адамівка, відійшовши за бажанням місцевих парафіян від Михайлівки. Віруючі Гранова з незапам’тної минувшини були православними і після тимчасового і вимушеного перебування в унії знову повернулись до прабатьківської віри східного обряду завдяки постійним і невтомним намаганням протоієрея Іоанна Строцького, котрий жив у другій половині 18-го століття. Православних у Гранівській парафії нараховувалось тоді 2072 душі обох статей. В приписаній Адамівці мешкало 252 римо-католики.

    До 1846 року в Гранові було дві дерев’яних церкви: одна в ім’я Святого Миколая, а друга на честь Успіння Божої матері, побудована поміщиком Адамом Чарторийським.

    Із запровадженням 1832 року в містечку військового поселення, його начальство почало клопотатись про спорудження в пам’ять самодержавця імператора Миколи Першого замість діючих двох дерев’яних, однієї великої кам’яної церкви. 1835 року царським рескриптом дозволено звести спроектований храм на кошти державної казни. Для цього Департаментом військових поселень був розроблений і надісланий план забудови і малюнок фасаду.

     Будівництво розпочалось 1836 року і тривало до 1844-го. А наступного року церкву освячено ім’ям святого Миколая Чудотворця Подільським архієпископом Арсенієм. Будівництво цієї церкви, не враховуючи будівельного матеріалу і безплатного використання робочих рук від військового відомства, обійшлась казні до 60 тис. карбованців.

   Храм мав п’ять куполів, в одному з них розміщувались дзвони. Іконостас – триярусний, майстерно оздоблений позолотою, чудового візерункового орнаменту, з чотирма боковими кіотами. У них знаходились так звані намісні ікони. Зі старої ліквідованої церкви сюди перенесли храмовий образ святого Миколи Чудотворця, вражаючий своєю давністю.

    Гранівчани шанували його особливо. У зв’язку із відкриттям нового храму до нього зарахували обидві колишні сільські парафії, старі ж церкви розібрали і продали. 1882 року із каплиці, що на сільському кладовищі влаштовано п’ятикупольну церкву на честь Успіння Божої матері.

    Притч складався із двох священиків, диякона і псаломщика. Із настоятелів Гранівської парафії гідної пам’яті заслуговують Іоан Строцький, відомий поборник православ’я Анатолій Мартиновський, котрий по смерті дружини вступив до духовної академії, обійнявши опісля посаду архієпископа Могилівського та його рідний брат протоієрей. На особисті пожертвування останнього й при допомозі інших мирян придбані дві срібні ризи для намісних ікон вартістю 1505 карбованців 50 копійок. Відомий також священик Микола Василевський, турботами якого для Миколаївської церкви приписано молодий ліс з хутором; протоієрей Волошанович, котрий опікувався будівництвом цвинтарного храму і приведення в благоліпний стан храму.

    Перед війною сільська церква не працювала в зв’язку з політичними та партійними поглядами. Тільки німці вступали в село, то зразу ж відкрили церкву. Людей надійшло повна церква. Діючий батюшка, який служив ще до війни, на той час працював у Кам’яногірці на цукровому заводі над розробкою плану. Сам батюшка був дуже грамотною людиною.

    Коли церква відкрилася, то батюшку Михайла Львовича забрали з заводу до Гранова, щоб він проводив богослужіння. Але дозволялося проводитися служіння лише до 8 ранку, щоб не відволікати людей від роботи.

   Прослужив Михайло Львович батюшкою 50 років. І на похоронах, коли його хоронили, був присутній владика, от він і розповів людям, яким грамотним був цей чоловік. Він знав 7 мов, вільно читав і розмовляв ними, був дуже активним, господарським, ввічливим, освіченим.

   Після Михайла Львовича в 1975 році став батюшка отець Василій, а потім отець Анатолій, але вони прослужили недовго, і в 1978 році став батюшкою Смагло Іван Власович.

   Гранівський храм один з найвеличніший храмів округи. Сюди на службу приїжджають і приходять прихожани і з навколишніх сіл.

ЦЕРКВА УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
с. Мар’янівка

    Перша історична згадка про мар’янівський храм, датується у статистичних відомостях Подільської губернії за 1860 рік. Тут зазначено, що дерев’яна церква в Мар’янівці була збудована 1742 року на честь Успінняmaryanivka Пресвятої Богородиці. Вона простояла до 1877 року. Протягом 18 століття служби в ній правили священики Захарій Ружанський, Василь Лукашевич та Василь Наливайко. 1873 року стара церква була фактично закрита. Історичний літопис, офіційні архівні документи засвідчують, що при участі архієпископа Подільського Монтія
28 серпня 1877 року, через три роки і три тижні після закладення першого каменя, була освячена нова дерев’яна церква, збудована за проектом архітекторів Освальда та Нестерова, майстровитими людьми, за кошти наполовину зібрані парафіянами, очолюваними селянином Степаном Гавриловичем Голомовзим, а також виділеними з державної скарбниці. Вона почала носити туж назву – Успіння Пресвятої Богородиці.

    Церква мала 5 дзвонів, один з них був 27-пудовим і відлитим на честь російського імператора Олександра ІІІ. Крім цього триярусний іконостас, спроектований корінним земляком Маркіяном Борецьким, парафіяльну школу, 41 десятину землі. Парафія нової церкви складала 727 чоловік і 705 жінок. З тих пір і по цей час громада Мар’янівки відзначає своє храмове свято 28 серпня.

    В 1936 році і до Мар’янівки докотилась хвиля антирелігійної компанії, яку проводила Комуністична партія проти свого ідеологічного супротивника.

    Войовничо настроєні комсомольці та активісти села, зачинили церкву, на підставі підписів населення села, за тою причиною, що громада, начебто, неспроможна утримувати храм в належному стані. Вони поскидали, а потім вивезли дзвони, попалили церковні книги і вдерлися до оселі тогочасного священика Шпановського, якого пізніше взагалі виселили з хати. Церковне начиння люди розібрали по домівках, хрести були зняті, а приміщення перетворено на клуб.

    В роки фашистської агресії на Радянський Союз окупаційна влада стала давати дозвіл на відкриття храмів. Але, так як церква в Мар’янівці з клубу була перетворена німцями на склад, то й дозвіл на відправлення відправ в гебітскомісаріаті, був отриманий тільки в 1942 році. Потім населення знесло назад ікони, церковне начиння, і в церкві розпочалась служба.

    Після відновлення Радянської влади храм уже не закривався, а продовжував працювати. В 1950-х роках під час другої антирелігійної компанії, храм знову хотіли закрити, але він вистояв.

    З ініціативи священика Івана церква, яка знаходилась в поганому стані, була відремонтована всередині. В кінці 60-х на початку 70-х років були встановлені хрести на куполах.

    В тому ж році, в Кіровограді був заказаний іконостас, якого в храмі не було і отець Іван сам неодноразово їздив і перевозив мішки з іконами і крихкими дерев’яними, різьбленими деталями в себе на колінах. Він же відвідав Почаєвський монастир, привіз звідти ікону і відтоді Матір Почаєвська, являється заступницею Мар’янівки, а також по цьому поводу в храмі, в особливий день відбувається особлива служба, на якій присутні інші священики, що приїзджають спеціально для даної відправи.

    Після того, як отець Іван був переведений в інший приход став правити отець Дахновський Анатолій. Нині він знаходиться в Почаєвському монастирі простим монахом. І тільки тоді прийшов молодий отець Дячина Олег, що працює й понині.

    Йшли роки і десятиліття під час яких жителі села мали змогу відвідувати свій храм, але час бере своє і склалась нагальна потреба у будівничому оновлені всієї конструкції. На це ділом відгукнувся відомий земляк-меценат Володимир Григорович Панчук.

    Було вирішено розібрати церкву, повністю замінити зіпсовані дерев’яні частини. А потім заново скласти все на новому підмурку, з використанням сучасних технологій і матеріалів.

    Церква в цілому зберігши свій архітектурний стиль і загальний вигляд, стала ширшою і вищою. Замість колишніх двох дзвонів встановлено одинадцять нових, а також новий іконостас на 47 ікон. Територія обмежена новою металевою огорожею, на вході збудовано каплицю у вигляді арки з маківкою і хрестом на ній, чого раніше не було.

  Освячення відбудованого храму відбулося 11-22 листопада 2004 року Блаженнішим Володимиром, митрополитом Київським і всієї України.

    І засяяли знову в селі золоті нові куполи і задзвеніли церковні дзвони, закликаючи парафіян до богослужіння в святкові, недільні дні.

СВЯТО – ТРОЇЦЬКИЙ ХРАМ
с.Бубнівка

    В селі Бубнівці раніше була дерев’яна трьох-купольна хрестовина церква, побудована на кошти парафіян в bubnivska-tserkva1752 році і освячена на честь Пресвятої Трійці, окремо від неї дерев’яна дзвіниця, яка простояла до 1890 року.
Перед громадою с. Бубнівки виступив А.Гончар про будівництво нової церкви. Сам він був неабияким майстром, умів і гончарювати, і теслярувати. І односельці довірили йому взятись за цю важливу справу. Всією громадою збирали гроші, заготовляли матеріали. Адже вирішили будувати церкву за звичаєм своїх предків, дерев’яну, без жодного гвіздка.

   Підвалини для нової церкви почали будувати недалеко від старого приміщення, на пагорбі в центрі села. Розміри самого приміщення церкви вираховувались за розмірами святині церкви-іконостаса. Бубнівська громада вирішила цю святиню для церкви придбати на священній землі – на горі Афон. Тому і відрядили до майстрів на гору свого майстра, на той час шановану людину А.Гончара зі його помічником Яковом Союзьом.

    Більше року перебували майстри на горі Агафон, створюючи святиню для своєї церкви. А потім везли її на рідну землю. Шлях був чималий, та не з легких. Але, як казали місцеві жителі, Господнє благословення, мабуть, зійшло на них і все обійшлося добре – іконостас прибув до села. З якою любов’ю будували бубнівчани церкву: дощечка до дощечки, залізні куполи, дзвіниця із голосними дзвонами. І все це без жодного гвіздка.

    Церква набула цікавої форми. Задня її частина, в якій міститься вівтар, схожа на задню частину корабля. Розміщення церковних бань нагадує хрест.

    Внутрішня будова храму виконана за всіма правилами:
– Перша частина , невелика за розмірами, – дзвіниця
– Друга частина, більша – притвор, або трапезна
– Третя частина, велика за розміром – святилище, престол.

    Права сторона – так звана чоловіча, ліва – жіноча. Стіни храму прикрасили розписом виноградної лози. Стелю під найвищим куполом, розписали зображенням лика святих та ангелів. На стінах – ікони, незначна частина їх привезена разом з іконостасом, решта виконана місцевими іконописцями.

    Приваблюють зір велике і мале пані – кадило.

    І ось у 1881 році на великий день Святої Трійці відбулося освячення храму, розпочалися у ньому служби. З тих пір храм так і називається – Свято – Троїцький. Територію навколо церкви обсадили ялинами, що ростуть і понині. Згодом обгородили огорожею з великою брамою.

   Головний майстер Гончар А. прожив 103 роки (помер у 1926р.). Перед смертю залишив общині гроші і заповіт схоронити його біля церкви. Парафіяни так і вчинили.

   Та страшні сторінки історії не обійшли стороною цей храм.

   З приходом до влади більшовиків почалась гонитва священнослужителів, руйнація будівель храмів. І ось тут виявилась неабияка стійкість бубнівської громади: не дали зруйнувати святиню, оберігали її і вдень і вночі – чоловіки з вилами і сокирами, жінки з рогачами. І вистояли. Лише не зуміли відбити дзвони, скинули їх на землю, відвезли на переплавку. І тільки у 2008 були привезені нові.

    В період німецької окупації на території церкви були розміщені стайні для коней. Із самої церкви забрали дорогоцінні речі.

    Цікавою є розповідь про ікону Великомученика Пантелеймона – цілителя. Лик цього святого зображено на дерев’яній основі. В період так званого «атеїстичного життя» її взяли за підставку для рубання м’яса у колгоспну комору. Але відбувалися незвичайні події. Той, хто рубав м’ясо мав серйозні поранення. Люди відчувши щось недобре віднесли ікону назад до церкви. І дивно те, що сама ікона нітрохи не постраждала.

   Парафіяни Свято-Троїцького храму з пошаною берегли і бережуть свою святиню. Служби тут ніколи не призупинялися, навіть за радянських часів: хоча рідко, але все-таки проходили.

    За часів незалежності України – це постійно діючий храм. Сюди ідуть і з радощами і болями.

СВЯТО-МИКОЛАЇВСЬКА ЦЕРКВА
с. Ярмолинці

    Ярмолинецька Свято Миколаївська церква побудована в 1896 році, дерев’яна з дерев’яною дзвіницею і огороджена дерев’яним парканом. Раніше на цьому місці була також Свято – Миколаївська трикутна дерев’янаyarmolyntsi церква з двоярусним іконостасом побудована в 1744 році. Біля церкви з 1863 року була церковно-приходська школа, яка в 1882 році стала школою грамоти і відокремилась від церкви.

    Під час Великої Вітчизняної війни в приміщенні церкви був колгоспний склад зерна. Після війни громада відновила церкву.

    В кінці 50-х років влада зруйнувала церкву і в 1959 році у приміщенні церкви відкрили будинок культури. Клубний заклад знаходився у приміщенні церкви до 1991 року.

     У 1991 році сільська громада забрала приміщення і почала реставрувати приміщення під церкву.

    Батюшка Бондаренко Дмитро Йосипович приклав багато моральних і матеріальних зусиль щоб відновити святиню. Голова колгоспу «Трудівник» Новак Г.М. виділив кошти для будівництва куполів. Голова правління СВК «Трудівник» Вознюк С.В. допоміг церкві в позолоті Іконостасу і виділив 25 000 грн.

    Жителі села жертвували кошти на реставрацію церкви. Церква знаходиться в гарному стані і запрошує прихожан відвідати службу.

ЦЕРКВА СВЯТОГО ВЕЛИКОМУЧЕНИКА ДМИТРІЯ
с.Кузьминці

    З давніх давен с.Кузьминці було окремою парафією і тільки в 1863 році до неї приєднано с.Сокільці. Всі kuzmyntsi-tserkvaжителі сіл в основному були православними. Церква в Кузьминцях спочатку була дерев’яна, трьох купольна на честь святого великомученика Дмитра. За старістю – храм був знищений в 1858 році і на його місці в 1858 році поміщик Ярошевський Чеслав Едуардович розпочав будівництво своїм коштом в честь Великого Дмитрія цегельний храм із дзвіницею, а закінчена з установкою іконостасу на кошти парафіян. По закінченню будівництва Ярошевський подарував церкву своїй дочці, яка була віддана за поміщика Михайла Бонецького.

     На той час в парафії було церковної землі 79 дес., в тому числі під садибою 3 дес., пашні – 45 дес., сіножаті – 8 дес. Церковно-приходська школа в с.Кузьминцях відкрита в 1872 році, а в 1895 році побудовано спеціальне приміщення на кошти парафіян. В школі лише взимку навчалося біля 90 дітей. Керував школою священник, який був наділений правом відбирати чи звільняти з роботи вчителя цієї школи. Після революційного перевороту 1917 року почалися репресії проти церкви. Сільські комсомольці активізували свою роботу проти сільського батюшки Василя Липицького, який після 18 – річної служби був змушений скинути ризи і вийти з храму. Через деякий час група молодих хлопців таємно забралися на дзвіницю, розкували 12 дзвонів і скинули їх з високої дзвіниці. На 3-ій день 11 дзвонів погрузили на кінні підводи і вивезли їх за село, на Гайсин. Під час вивезення дзвонів в селі горіли дві хати активістів, але дзвони, що раніше дзвонили на пожар мовчали А ще через кілька днів, біля церкви горіли святі книжки, які палили хлопці,що готовили церкву під склад.

    Багато подій пережила церква з кузьминчанами. Пам’ятає і період Другої Світової війни і визволення від німецько-фашистських загарбників і періоди відбудови і перебудови. Але вона вистояла, хоча і отримала деякі руйнування.

    За багатолітню історію церкви багато священнослужителів очолювали парафію с.Кузьминець. Перший батюшка, який служив у храмі, був Павло, йому було 20 років. Прослуживши один рік, він захворів і невдовзі помер. Був похований біля церкви. На могилі лежить камінь з викарбуваним роком народження і смерті. Тепер поставили хрест з надгробником.

      Потім прийняв службу батюшка Лісіцький, він був жителем с.Кузьминець. Прийняв прихід після батюшки Лісіцького батюшка Григорій, він прослужив більше 30 років, старостою при церкві на той час був Секлетин Гаврило. Потім служив батюшка Антоній, який через деякий час прийняв прихід у с.Харпачка. Старостою церкви був Безпалько Спиридон Маркович. Після цього служив батюшка Іван декілька років, старостою був Чуприна Юхим.

    У 1989 році прийняв прихід в церкві батюшка Корнега Андрій Дмитрович, він прослужив 18 років, старостою був Чуприна Яків Юхимович. У 2008 по 2010 рік служив батюшка Олександр з Карбівки, старостою був Щасливий Василь Петрович, потім прихід знову передав батюшці Корнезі Андрію, який служить в даний час.

    З ініціативи релігійної громади села, при підтримці мецената,земляка Олійника було реконструйовано церкву святого великомученика Дмитрія, щоб знову прийняти прихожан в новому оновленому храмі.

Залишити відповідь

Ви можете використовуватии ці HTML теги та атребути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Бібліоміст на Вінниччині.
Інтерактивна Google мапа з нанесеними об’єктами вільного достопу до мережі Інтернет.



Просмотреть Бібліоміст на Вінниччині на карте большего размера