Краснопільська бібліотека-філія
1 .Герої України
СТУС Василь Семенович
Василь Стус належить до тієї славної плеяди імен, без яких важко уявити вершинні досягнення української літератури. Поет від Бога, котрий увібрав у себе всі чари подільської природи і гіркоти нашої історії, перекладач і літературознавець, що вільно почувався в океані світового письменства.
Василь Стус народився під Різдво, 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району. Василь був четвертою дитиною в Семена та Їлини Стусів. Недовго жили батьки в цьому мальовничому селі. Батько був бригадиром в колгоспі, гарним та вмілим господарем, який завжди мав свою думку. Можливо, рятуючись від нашіптувань та доносів, і завербувався на Донбас, на хімічний завод 1940р. в Донецьку (тоді ще Сталіна).
Василь закінчує філологічний факультет педінституту, там вперше і виявляється його поетичний талант. 1959 рік позначився для Стуса дебютною публікацією в “Літературній Україні” його ранніх творів. По закінченні вузу Стус викладає в Таужнянській школі Гайворонського району Кіровоградської області, проходить службу в радянській армії (1959-1961рр.), а потім працює учителем української мови і літератури в школі № 23 містечка Горлівки. Певний час (1963 рік) працює літературним редактором в газеті “Соціалістичний Донбас”.
1 листопада 1963 року Стус стає аспірантом інституту літератури АН УРСР ім. Т.Г. Шевченка з курсу теорія літератури. Фундаментська робота про Павла Тичину – “Феномен доби” (1967-1979 рр.) стає для Стуса фатальною і надовго осідає в архівах КДБ. Аналізуючи творчість українського поета-класика, Стус дуже детально викриває “шкідливість партійності” в українській літературі.
Почався 1965 рік. Василь Стус зустрічає свою майбутню дружину Валентину Попелюх, яка згадує, що вийшла заміж за безробітного. Без роботи Василя залишив заступник директора Інституту літератури Сергій Зубков. Він виключив Стуса із аспірантури після славнозвісного виступу поета в кінотеатрі “Україна” на презентації фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. 4 вересня 1965 року, де Василь Стус підвівся і, не звертаючи уваги на вигуки із залу, що лунали: “Це провокація! Це неправда!”, – намагався закінчити промову, почату Дзюбою і Чорноволом. Під гомін сирени, увімкнутою співробітниками КДБ, пролунала фраза: “Хто проти тиранії – встаньте!”.
З 1965 по 1972 Василь Стус працює в будівельній бригаді, потім – кочегаром, співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР, інженером відділу техінформації в одному проектному міністерстві. За цей час він підготував другу і третю поетичні збірки “Зимові дерева” і “Веселий цвинтар”. А практично готову до видання першу збірку віршів Стуса “Круговерть” цензори від ЦК поклали, що називається, на полицю.
13 січня 1972 року Василя Стуса заарештували, і він потрапив у слідчий ізолятор. За дев’ять місяців, під час слідства і суду, він написав близько 300 і переклав понад 150 поетичних текстів. Його посадили за видання книги за кордоном, за недоведені анекдоти про Леніна і чернетку з неопублікованим віршем: “Кубло бандитів – кадебістів, злодіїв та ґвалтівників – у стольному осіли місті, як партія більшовиків…” Київським обласним судом його було засуджено на п’ять років таборів і три роки заслання. За статтею 62 КК УРСР – за антирадянську агітацію і пропаганду.
У 77-му Стус каже про суд над комуністичною бандою. Він, мабуть відчув, що стає символом. На нього постійно тиснуть, його б’ють… Але найстрашніших катувань він зазнав набагато пізніше – в 1980 – 1985 роках. Слідчі, що працювали із Стусом, вражені щирістю і відкритістю поета, а напередодні суду його відправляють в Павлівну – на психіатричну експертизу. Звідти він виходить з діагнозом патологічна чесність. Як провину ставлять навіть те, що він “спілкувався українською мовою, коли в цьому не було необхідності”.
В Київ Стус потрапить в 1975 році, і лише ненадовго – з відкритою виразкою шлунка. Його намагались заламати, добитися від нього спокути. Потім знову табір.
Стус повернувся з Мордовії, за ним встановили постійний адміністративний нагляд. Його заарештували 14 травня 1980 року.
Суд визнав Стуса особливо небезпечним рецидивістом і засудив за 10 років особливого суворого режиму і п’ять років заслання.
В 1982 році Стус першим з репресованих радянських поетів був удостоєний премії “Arnerty international”. І одразу отримав за це рік відсилки в “одиночці”. В 1980-1984 роках у Стуса починається період “Чистої творчості”. В зоні він перекладає Гете, Рільке, Рембо, Кіплінга, Цветаєву і Пастернака. Народжуються його “Палімпсести” і збірка “Птах душі”, зусиллям КДБ для нас втрачена.
В 1985 році Генріх Бель висуває Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії .
28 серпня 1985 року тюремники відправляють Стуса в карцер на 15 діб. Російський монархіст Леонід Бородін, який сидів із Стусом в одній камері, пригадує, що коли “винного” вели в карцер, той оголосив голодовку. На запитання товариша по камері: “Яку?” – було сказано: “До кінця”. Через тиждень в ніч з 3 на 4 вересня Василя Стуса не стало.
Сьогодні ім’я Стуса відомо практично всьому світові. Видано дев’ятитомник спадку поета. Його вірші перекладаються на різні мови світу. Василю Стусу присвоєно Національну премію України ім. Т. Г.Шевченка, а 26 листопад 2005 року за незламність духу, жертовне служіння Україні й національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості присвоєно високе звання Героя України.
2. Герої Радянського Союзу
ГУЛЕВАТИЙ Трохим Яремович
Народився Трохим Яремович Гулеватий 15 квітня 1911 року в селі Косанове Гайсинського району у багатодітній сім’ї селянина-бідняка. Дванадцятирічним хлопчиною пішов працювати по найму, шість літ тяжко наймитував.
А коли у рідному селі взялися влаштовувати колгосп, став одним із його організаторів і працівників.
У вересні 1931 року Гулеватий – доброволець Червоної Армії був зарахований музикантом 331 кавалерійського полку, що базувався у місті Гайсині. Відтоді Трохим Яремович 26 років перебував на армійській службі, пройшовши нелегкий шлях від рядового до підполковника, заступника командира танкового полку.
У бойових діях випало йому брати участь вже в 1939 році – при звільненні Західної України та Білорусії. А Другу Світову розпочав, як фактично і всі тодішні військові, з оборонних боїв у складі 980 стрілецького полку 275 стрілецької дивізії, яка була сформована в основному з вінничан і боронила важливі стратегічні рубежі на Дніпрі.
У жовтні 1941 року дивізію перекинули на Північний Донець. Переваги ворога в озброєнні, техніці і водночас рішучість наших бійців триматись до останнього не давали фактично надій комусь з роти уціліти. У грудні 1941 Гулеватого було тяжко поранено. Після лікування медкомісія визнала Трохима Яремовича непридатним до подальшої служби. З часом він потрапляє на Північний Кавказ: пізніше бере активну участь у звільненні відомих курортних міст. Так, впродовж лише двох годин вуличних боїв повністю був звільнений Кисловодськ, далі Єсентуки, П’ятигорськ. І знову нагорода – медаль “За бойові заслуги”.
Визвольним наступ тривав та невдовзі капітана Гулеватого направляють на перепідготовку в перше Горьківське танкове училище. Війна продовжувалась, невгамовний й безсмертний офіцер рвався у бій. А тут новий сюрприз – направлення у Вищу Ленінградську бронетанкову школу. По її закінченню влітку 1944 року він отримує танкову роту й потрапляє з нею на І Український фронт, у третю гвардійську танкову армію, якою командував уславлений полководець П.С. Рибалка. І знову бої…
Не раз Трохим Яремович викликав, приймав вогонь на себе, першим кидався своїм командирським танком на прорив. І здавалося б, в абсолютно безвихідній критичній ситуації. І завжди виходив переможцем. І всюди танки гвардійця Трохима Гулеватого з’являлись там, де вирішувалася доля битв і операцій. Не обійшлось без його участі і падіння Берліна.
Цього історичного фіналу війни чекали всі воїни. Капітан Гулеватий заздалегідь готувався до боїв у фашистській столиці.
Його батальйон йшов у передовому загоні корпусу. Гулеватий на підступах до Берліну і у вуличних боях у фашистській столиці проявив винятковий героїзм, мужність і відвагу. Батальйон під його командуванням протягом усієї операції йшов у передньому загоні, першим форсував канал Тельвів, відбив при цьому дві контратаки ворога і знищив батальйон ворожої піхоти, захопивши в полон 500 солдатів і офіцерів. За весь час Берлінської операції знищив десять ворожих танків, 200 автомашин, 5 зенітних гармат. У важкі хвилини бою в районі стадіону особисто повів у штурмову атаку свій батальйон, виконавши завдання з’єднання з частинами першого Білоруського фронту.
На світанку підсилений вогневими засобами батальйон вирушив у визначений район південніше гітлерівської столиці. Через кілька годин маршу батальйон зіткнувся з угрупуванням німецьких військ, котрі поспішали на допомогу столичному гарнізону. Бій тривав недовго. Відчуваючи свою приреченість, гітлерівці здалися в полон. Та на березі Шпрее гарнізон лютував не на жарт. Саме тут мали зійтися війська двох фронтів. Ворог прагнув перешкодити цьому. Та не встояли фашисти під вогнем усіх видів озброєння комбата капітана Трохима Гулеватого. Наказ командування було виконано.
При наступі на гітлерівську столицю Гулеватий, замінивши пораненого командира батальйону, діяв рішуче, не ординарно й раптово для ворога. Завдяки цьому батальйон швидко, із мінімальними втратами просувався до рейхстагу. Будинок за будинком, квартал за кварталом, вміло долаючи разом із піхотою шалений опір приреченого ворога наші нестримно наступали.
І ось якось водночас все при затихло: надійшов наказ припинити вогонь, оскільки ворог капітулював. Радість давно очікуваної перемоги й водночас гіркий біль втрат полонили тоді воїнів. Та не встигли сповна оговтатись, як отримали новий наказ – здійснити марш мотор на Прагу, допомогти чеським повстанцям. І знову батальйон Гулеватого попереду, хоча двотижнева виснажлива битва за Берлін, здавалося забрала останні сили у солдат, не витримувала і сама техніка. Але все ж таки о четвертій годині ранку 9 травня батальйон Гулеватого першим увірвався в центр міста Праги, знищуючи останні вогневі точки фашистського опору.
За Берлінську операцію Гулеватому Т.Я. в червні 1945 року присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Загалом за бойові заслуги на війні та сумлінну післявоєнну службу Трохим Яремович Гулеватий нагороджений 7 орденами та 14 медалями.
Не стало мужнього підполковника у відставці Т.Я. Гулеватого 30.08.2002 року.
ЖМУРКО Іван Матвійович
Народився Іван Матвійович Жмурко в селі Степашки Гайсинського району Вінницької області 29 серпня 1914 року.
Поховавши в період голодомору батька й матір 14-річний хлопчина відразу подорослішав на кілька років. В душі поклявся, що не дасть померти трьом меншим сестричкам, отже тепер він їм – батько й мати.
Закінчив семирічку, працював у колгоспі. Шістнадцятирічним юнаком І. Жмурко залишив своє рідне село Степашки. Працював на будівництві Дніпровської ГЕС. А з 1935 року, коли виповнився 21 рік розпочав службу в Червоній Армії, далі закінчив піхотне училище, служив на кордоні командиром роти.
Згодом у 1939 році Іван навчався в Харківському військово-авіаційному училищі. А пройшов перше бойове хрещення у боях на Фінській війні.
Події 22 червня 1941 року застали молодого штурмана ланки бомбардувальників під Москвою.
Ворог мав значну перевагу в повітряних силах, тому перші бої за Смоленськ, Великі Луки та Калінін стали для лейтенанта Жмурка, як і для всіх пілотів Радянської Армії, справжнім пеклом.
Перші бойові вильоти пілот виконав 25 червня 1941 року. Щоразу піднімаючись у повітря, молодий пілот наказував собі не здаватись і бити фашистів, поки бачать очі та б’ється серце.
До серпня 1941 року від полку, у складі якого воював Іван Жмурко, залишилося лише декілька розрізнених екіпажів, які влилися у полк майора Полбіна (котрий згодом став двічі Героєм Радянського Союзу, генерал-майором).
З двох полків бомбардувального і винищувального, командирами яких були Герої Радянського Союзу майори Полбін та Клищов сформувалась група особливого призначення, підпорядкована Ставці Верховного Головнокомандуючого, яка діяла в найгарячіших точках воєнних дій.
В період осінньо-зимових боїв за Сталінград екіпажі здійснювали по 5-6 вильотів за добу. Часто такого навантаження не витримувала авіаційна техніка, виходила з ладу. Але молоді пілоти, загартовані в горнилі смерті, були на висоті. Залишатися на такому рівні їм допомагала мужня праця техніків, мотористі та зброярів, котрі з невичерпним ентузіазмом кували Перемогу.
Після розгрому фашистів під Сталінградом полк було перекинуто на Північний Кавказ, Кубань. Ворог тут лютував. Найдобірніші його сили після поразки під Сталінградом були підняті і кинуті в бій.
Одного разу під час атаки їхній екіпаж зустріли шаленим вогнем , між кабіною льотчика і правим мотором раптом вибухнув ворожий снаряд. Запалав мотор. На мить засліпило пілотів. Проте відважний екіпаж не повернув з бойового курсу. Важкі бомби продовжували сипатись на ворога.
І лише виконавши завдання палаючий бомбардувальник розвернувся. Знову сильно трусонуло. Іван Матвійович подивився на командира: бліде обличчя залила кров. Безживно впала голова, але руки ще тримали штурвал.
Секундна затримка – і буде пізно: літак втратить рівновагу і зірветься у “піке”. Жмурко миттєво потягнувся до штурвалу. Відсунувши від штурвала непритомного пілота взявся керувати літаком сам і вирівняв машину в лінію горизонтального польоту.
Скалічений літак піддався атаці чотирьох винищувачів. Стрілок-радист старшина Архипов відбивав атаки, поки билось його серце.
Лінія фронту залишалась позаду. У кабіні більше знаходитися не можна: палає одяг, полум’я лізе до обличчя штурмана, до рук, що стискають штурвал. Врахувати безвихідне становище і будучи уже над своєю територією на висоті 200 метрів, Іван Жмурко дав команду стрибати. З труднощами витягнув з кабіни мертвого командира Курбасова. Водночас з відкриттям парашута гримнув вибух: літак не долетів до землі 40-50 метрів.
Не зважаючи на важкі опіки та тілесні ушкодження, Іван Жмурко поховав на місці загибелі літака стрілка-радиста старшину Архипова, а тіло капітана Курбасова наступного дня доставив у свою частину.
За виявлення мужності і героїзму, а також бойовий подвиг був нагороджений третім орденом – Вітчизняної війни 1-го ступеня під номером – 314.
Потрапив у госпіталь, але з госпіталю штурман виписався передчасно, бо не мислив життя без неба та своєї «роботи».
Особливо яскраво проявилась майстерність І. Жмурка в боях при прориві східно-пруської оборони супротивника, в битвах за Кенігсберг та Зенлондський півострів навченого мистецтву навігації та бомбардування, принесли йому десятки бойових успіхів. Особливими були успіхи Жмурка при бомбометанні з пікіруванням.
Вміння очно розраховувати час та спрямувати літак на ціль, влучно відбомбитися – його найкращі якості.
При бомбардуванні фашистського аеродрому, де базувалося до 100 літаків ворога, ведучий групи у складі авіаційного полку знищив 32 німецькі літаки підірвав склад з пальним, вивів з ладу льотне поле, знищив автоматизацію та масу іншої техніки.
Зі мужність і героїзм проявленні на Західному Калінінському, Сталінградському, Донському, Північно-Кавказькому, 3-му Білоруському, 1-му і 2-му Прибалтійському фронтах Другої Світової війни, штурману ескадрильї 35-го гвардійського бомбардувального, авіаційного ордена Суворова Сталінградського полку, гвардії капітану Жмурку Івану Матвійовичу, присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Він нагороджений орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної зірки та багатьма медалями.
Свій останній бойовий політ І. Жмурко здійснив 8 травня 1945 року, в день підписання акта про капітуляцію фашистської Німеччини.
Закінчилась війна. Знову ожили для весни і для кохання обпалені війною людські душі. Почалась відбудова матеріальних і духовних цінностей.
Цей життєвий вир захопив і Івана Жмурка, котрому численні поранення на завадили закінчити Військово-Повітряну академію і освоїти найновіші зразки реактивної техніки, щоб потім передати свій фронтовий та професійний досвід молодим авіаторам, гартуючи юні кадри для Югославської народної армії.
Під час одного з польотів 4 серпня 1955 року І.М. Жмурко загинув.
На центральній вулиці Степашок в невеличкому сквері поховали Героя. Тут встановили його бюст.
КАСЯН Андрій Пилипович
Андрій Пилипович Касян народився 13 грудня 1918 року в селі Кіблич Гайсинського району.
Навчався у місцевій школі. Був ввічливим, поважав старших, мав чимало друзів.
Андрій дуже любив техніку і пішов навчатись на курси трактористів. Курси механізаторів закінчив у рідному селі, в Кібличі. Свою трудову біографію почав на колгоспних полях сусіднього села Грузького.
У 1939 році Андрія призвали до Червоної Армії. Закінчив школу молодших командирів і хотів повернутись до мирної праці. Та чорна тінь жорстокої війни перекреслила всі його мрії та сподівання. Андрій Пилипович став вірним захисником Вітчизни.
Хоробро бився воїн – захищав Крим, стояв на смерть біля стін Волгограда, звільняв від фашистських загарбників рідну Україну.
У період наступальних боїв на Житомирському напрямі. 28 грудня 1943 року під селом Студеницею офіцер Касян у рішучий момент заліг за станковим кулеметом і влучним вогнем впритул розстрілював гітлерівців, що намагалися оточити наші підрозділи. Особисто знищив 36 ворожих солдатів і підпалив бронетранспортер.
Винятковий героїзм проявив Касян і в бою за оволодіння населеним пунктом Сьомаки 09 березня 1944 року. Він першим переплив через річку Сниводу з кулеметною обслугою і забезпечив переправу стрілецьких підрозділів. Коли у німців почалося замішання, Андрій Касян скочив на коня і галопом помчав на німецькі траншеї. Німці накинулись на вершника. Андрій не розгубився. З пістолета поклав наповал трьох солдатів, а обер-ефрейтора захопив у полон. Решта німців кинулися врозтіч.
11 березня 1944 року форсуючи Буг біля с. Журавного Хмельницького району Касян першим з обслугою станкового кулемета переправився і своїм кулеметом забезпечив розвиток наступу підрозділів полку, які переправлялися на підручних засобах.
Великими силами піхоти і танків гітлерівці контратакували наші підрозділи в районі села Олександрівки. Але завдяки вмілому і сміливому керівництву гвардії капітана А.П. Касяна всі ворожі атаки були відбиті. В шостий раз фашисти кинулися в контратаку з трьох напрямків. Їм протистояла жменька бійців. Відступати було нікуди: позаду весняний Південний Буг. Коли закінчилися кулеметні стрічки, Касян почав стріляти в фашистів з пістолета. Він загинув смертю хоробрих у цьому поєдинку. Похоронили А.П. Касяна в селі Журавному Літинського району.
За геройський подвиг, проявлений при виконанні бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками, – гласить Указ Президії Верховної Ради СРСР від 25 серпня 1944 року, Андрію Пилиповичу Касяну посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Коваленко Юрій Семенович
Коваленко Юрій Семенович – офіцер-підводник, капітан 1-го рангу. Народився 8 травня 1942 року в місті Гайсин Вінницької області України в сім’ї службовця. У 1959 році закінчив 10 класів школи робітничої молоді в місті Триліси Фастівського району Київської області. Працював інструктором Фастівського районного комітету ДТСААФ. У Військово-Морському Флоті з липня 1959 року. У вересні 1965 року закінчив Вище військово-морське інженерне ордена Леніна училище ім. Ф.Е. Дзержинського в місті Ленінграді (нині – Санкт-Петербург).
По закінченні училища був направлений на Червонопрапорний Північний флот. Службу проходив на посадах інженера-фізика групи руху групи регламентних робіт з електромеханічної частини 7-го відділення технічного забезпечення підводного човна окремої бригади підводних човнів Північного флоту (10.1965-2.1966), потім – Навчального центру Військово -Морського Флоту (2.1966-5.1968), міжпоходової підготовки технічних засобів 32-го технічного екіпажу крейсерських підводних човнів Північного флоту (5.1968-2.1971). З лютого 1971 року по лютий 1973 – військпред військових представництв Міністерства оборони СРСР. З лютого 1973 продовжив службу у військовій частині Міністерства оборони СРСР, Міністерства оборони Російської Федерації. У серпні 1980 року присвоєно звання «капітан 1-го рангу».
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 травня 1989 за успішне виконання спеціального завдання командування і проявлені при цьому мужність і героїзм капітану 1-го рангу Коваленко Юрію Семеновичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка” (№ 11598).
З 1993 року в запасі. Жив у місті-герої Москві. Помер 11 вересня 2007 року. Похований у Москві на Троєкуровському кладовищі (ділянка 7). Нагороджений орденами Леніна (1993), Червоної Зірки (1974), «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» 3-го ступеня (1979), «За особисту мужність» (1993), медалями. У селі Триліси, близько нової будівлі школи в якій він навчався, встановлено бюст.
ЛЯХОВ Георгій Васильович
Народився Ляхов Георгій Васильович в м. Гайсині 3 січня 1923 р. Батько і мати його воювали в прославленій Кримській кавалерійський дивізії. Разом пройшли тяжкі дороги громадянської війни.
Закінчивши середню школу, в перший рік війни поступив навчатися в Пензенське мінометне училище. Після закінчення його в 1942 році, одержав направлення в 69-у стрілецьку дивізію Західного фронту. Спочатку командував мінометним взводом, потім наказали прийняти роту. Хоробро бився на Курській дузі. Там показав себе майстром ведення мінометного вогню. Ще й тепер згадують, як він урятував штаб полку, що потрапив в оточення. Майор Бахматьєв дав по радіо наказ відкривати вогонь по району його командного пункту. Ляхов так організував вогонь роти, що відсік фашистів від штабу – вони відступили, зазнавши значних втрат.
Скільки таких епізодів, подій встиг побачити, бути учасником їх. Недарма ж за тринадцять місяців від молодшого лейтенанта дійшов до капітана, одержав орден Червоної Зірки та Вітчизняної війни.
Йому, капітанову, командиру мінометної роти Георгію Ляхову, минуло дев’ятнадцять коли він уперше побачив Дніпро. Було це на Чернігівщині під селом Радуль у жовтні сорок третього року. На тому, правому стрімкому березі, здається все вимерло. Але вони – від командира дивізії до рядового бійця – знали, що там принишк, заховався ворог. Знали, що фашисти цілодобово пильно стежать за всім, що відбувається тут. У підвалах зруйнованих і уцілілих будинків Радуля сапери разом із місцевими теслярами ладнали засоби форсування. Перед переправою Ляхова призначили виконувати обов’язки заступника командира батальйону. Він «відмінного» форсування Дніпра залежало чи бути йому повноправним командиром батальйону.
Темна ніч окутана густим туманом. Беззвучними тінями виростають на дніпровську березі десантні групи, без шуму і плескоту спускають на воду човни, займають свої місця відповідно наказу.
Ворог почав обстріл, коли бійці були недалеко від берега. З човнів відповіли автоматним і кулеметним вогнем. Капітан Ляхов був на одному з них. Він повинен був забезпечити успішний поступ лівого флангу полку. А вже на березі мав організувати розвідку позиції ворога, визначити слабкі місця в його обороні.
Попереду головне: організувати штурм високого берега, удержати лівий фланг полку.
А ось і берег. Перше завдання виконано. Він на плацдармі. Більша половина його воїнів уціліла. Лівий фланг від контратак ворога надійно прикритий.
За цей день було відбито близько двох десятків контратак фашистів, захоплено багато полонених, три радіостанції, мінометну батарею, шість кулеметів та інше військове майно. Особливо відзначені героїчні дії капітана Г.В. Ляхова. Він керував боєм на лівому фланзі. Особисто знищив у рукопашному бою п’ять гітлерівців і захопив ворожу мінометну батарею, вогонь якої спрямував проти контра атакуючих фашистів.
За успішне форсування ріки Дніпро, міцне закріплення плацдарму на західному березі і виявлені при цьому відвагу і героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1943 року заміснику командира стрілецького батальйону 120-полку 69-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії капітану Ляхову Георгію Васильовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Ще багато битв і перемог одержали бійці дивізії на шляху до великої Перемоги. Разом з ними пройшов це довгий шлях і капітан Ляхов.
За відмінне виконання бойових завдань Георгій Васильович Ляхов нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни, І, ІІ ступеня Червоної Зірки, медалями.
Після закінчення війни навчався у Воєнній академії ім. М.В. Фрунзе, яку закінчив в 1949 році. Викладав в піхотному училищі. В 1962 році в званні підполковника звільнений в запас. Жив і працював в Читі.
Улітку 1965 року в селі Радуль, на березі Дніпра, відбулися урочисті заходи з нагоди відкриття обеліска на честь воїнів колишньої 69-ї дивізії. Сюди приїхали багато ветеранів. Серед них був і Герой Радянського Союзу Г.В. Ляхов – наш земляк.
Помер Г.В. Ляхов 5 червня 1983 року.
МИКОЛАЄНКО Петро Іванович
Петро Іванович Миколаєнко народився в селі Мітлинці Гайсинського району в 1909 році в сім’ї селянина-бідняка. Коли підріс, пішов у школу. Закінчивши чотирирічну школу Петро працював у місцевому колгоспі. Трудився на різних роботах.
У 1932 році його призвали до лав Червоної Армії, службу проходив у Ніжині. Петро Іванович мріяв стати міліціонером, тому після служби в армії пішов вчитись у Бершадську школу міліції. Після її закінчення Миколаєнко залишився працювати у м. Бершаді.
Коли у 1939 році Німеччина напала на Польщу, до польського кордону були послані радянські війська. Петро Іванович також був мобілізований. У тих боях отримав важке поранення в руку. Після лікування він повертається до дому і працює на старому місці – міліціонером.
Після початку Другої світової війни старший лейтенант Петро Іванович потрапляє служити у 134-й танковий полк 4-го Кубанського гвардійського корпусу.
12 грудня 1941 року танки ворога з’явились перед районом оборони 134-го танкового полку і 30 кавалерійської дивізії, маючи намір затиснути в кільце дивізію і знищити. Друга танкова рота старшого лейтенанта Миколаєнка одразу ж прийняла бій, який тривав майже дві години. За день було відбито вісім танкових атак. Наші танкісти стояли на смерть. На третій день фашисти не витримали і, втративши на полі багато техніки і солдат, відступили. П.І. Миколаєнко в цьому бою особисто знищив кілька танків. А в боях за Ростов 22 червня 1942 – 2 німецькі танки.
Нерідко танкістам під командуванням Миколаєнка доводилось стримувати атаки ворога у жорстоких і нерівних боях. Так сталося і під Ново-Олександрівкою Зерноградського району Ростовської області.
Ворог сунув зімкнутим строєм, ніби перед ним лежало не бойовище, а навчальний полігон. Німці, маючи кількісну перевагу, розраховували і на психологічний ефект.
Рішення прийшло відразу. Старший лейтенант, як завжди в критичний момент, зреагував швидко і чітко. Прапорцями Миколаєнко подав сигнал до лобової атаки і всі зрозуміли задум командира роти. Розлючено заревли двигуни, червонозорі машини ринули назустріч ворожій лаві, петляючи між копицями вибухів.
І грянув бій. Здавалося посеред степу раптом розверзалися земляні надра. І неприборкана вогнем сила з жахливим гуркотом виривалась назовні спопеляючи і каміння, і метал, і все на світі. Від танка до танка шугали блискавиці і хрестаті потвори, схожі на домовини, вмить спалахували смолоскипами. Обслуга ворожої батареї шестиствольних мінометів не стямилася, коли перед нею, ніби з-під землі, виріс радянський танк з командиром Миколаєнко.
Потім ще були атаки, але ворог не пройшов. І цьому бою, як свідчать рядки з нагородного листа яким Петро Миколаєнко був представлений до звання Героя Радянського Союзу, командир особисто підпалив три ворожих танки, дві автомашини, розчавив батарею шестиствольних мінометів, дві протитанкові гармати, знищив до роти гітлерівців.
В одній із наступних атак німцям вдалося підбити командирський танк. Нехтуючи смертю, Миколаєнко по-пластунськи підповзав до кожної машини своєї роти, показував танкістам важливі цілі, підбадьорював їх, вселяв віру в перемогу.
Сто тридцять четвертий танковий полк займав оборону під Ново-Олександрівкою. Стояв січень 1943 року. На початку місяця ворог, прикриваючись сильними ар’єргардами, почав відступати до Терекського рубежу. Для переслідування гітлерівців були створені рухливі частини кавалерійських з’єднань і танковий груп. Вони обходили ворога з флангів, оточували його і знову рвалися вперед. Але оточені гарнізони перетворювались в серйозну перешкоду на шляху другого ешелону наших військ.
Друга танкова рота під командуванням старшого лейтенанта Миколаєнко П.І. знаходилась в другому ешелоні полку і на підступах до Ново-Олександрівки була оточена ворогом. На світанку Миколаєнко рішучим ударом прорвав кільце і з’єднався з основними силами полку. Становище одразу поліпшилось, бо разом з танками прорвалися автомашини з пальним та боєприпасами. О дев’ятій годині ранку ворог спробував знову атакувати, але поніс великі втрати – вісім танків, три бронетранспортери, кілька рот піхоти. У цьому бою смертю героя загинув старший лейтенант Петро Іванович Миколаєнко.
Це сталося 29 січня 1943 року. Його поховали в селі Ново-Олександрівці Зерногородського району Ростовської області.
Звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота зірка” П.І. Миколаєнку було присвоєно Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 березня 1943 року.
НАКОНЕЧНИЙ Анатолій Гаврилович
Анатолій Гаврилович Наконечний народився 28 травня 1916 року в с. Носівці у селянській родині. У 1938 році юнак закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут і отримав фах агронома. Працював на сортовій дільниці Бершадського цукрового заводу. У січні 1941 року був призваний до армії. В діючій армії з липня 1943 року. Воював на Західному, ІІІ Білоруському та Забайкальському фронтах. Мужній воїн прийшов від берегів Південного Бугу до Дніпра, до Кавказьких гір, від Кубані до Кенігсбергу, а після Перемоги – на схід від Маньчжурії.
Воїни 8-ої гвардійської гаубичної артилерійської бригади, де начальником штабу артполку був Наконечний А.Г. багато зробили для звільнення Вільнюса. За зразкове виконання завдань їй присвоєно почесне найменування «Вільнюська». Під Каунасом бійці бригади успішно форсували ріку Німан, яка була останньою природною перешкодою на шляху до Східної Прусії, де гітлерівці намагалися стабілізувати фронт. Артилеристи – вільнюсці допомогли стрілецьким частинам подолати цей рубіж, самі подолали його. Бригаду нагородили орденом Червоного Прапора. І в успіху бригади, звичайно, є заслуга начальника штабу полку А. Наконечного.
Мужній воїн пройшов від берегів Південного Бугу та Дніпра до Кавказьких гір, від Кубані до Кенігсбергу, а після Перемоги – на схід від Маньчжурії.
То були важкі рейди гірською місцевістю, непрохідними пісками. І кровопролитні бої. І масовий героїзм воїнів Забайкальського фронту, яким командував Р.Я. Малиновським. Там і служив начальником штабу майор А.Г. Наконечний.
Японці відчайдушно оборонялись. Вони займали всі вигідні висоти – сопки, блокували рівнини, дороги. Особливо запеклою була битва за місто Солунь.
В місті розташувалося багато воєнних сил і військової техніки японців. Розвідати таємниці ворога потрібно було розвідникам. Одну з таких груп очолив Наконечний. З ним пішли самі досвідчені і сміливі – старший лейтенант Бабуш, капітан Георгадзе, шофер єфрейтор Сирота. В безпросвітну ніч, в проливний дощ пробивались гвардійці в розташування противника в глиб до тридцяти кілометрів. Зробили все що могли і повертались в полк. Але на половині шляху сталося непередбачуване. В районі невеликого населеного пункту розвідники
Нерівний бій продовжувався недовго. У гвардійців закінчились патрони. Майор Наконечний приказав приготовити ручні гранати і з окликом «За Батьківщину» пустив їх в хід. 14 серпня випадкова куля обірвала життя хороброго офіцера. Його поховали в землі, якій він ніс волю та щасливе майбутнє.
За бойове уміння й мужність воїн був нагороджений орденом Леніна, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної зірки, бойовими медалями. А за уміле керування бойовими операціями та за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з японськими мілітаристами, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 08 вересня 1945 року начальнику штабу 212 гвардійського гаубичного артилерійського ордена Кутузова полку, гвардії майору Наконечному посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
ПИРОГОВСЬКИЙ Олександр Сидорович
Народився Олександр Сидорович Пироговський в м. Гайсині в 1897 році, в сім’ї селянина-бідняка.
Рано залишився сиротою, змалку зазнав важкої праці і поневірянь. У 1970 році Сашко починає заробляти собі на хліб. Навесні 1912 року разом зі своїм старшим братом стає вихованцем 75-го піхотного Севастопольського полку, що дислокувався в Гайсині. У складі цього полку він зустрів першу світову війну. Через захворювання згодом повернувся на Батьківщину. Працював на різних роботах. Восени 1916 року його знову мобілізують до царської армії і зараховують у 5-й понтонний батальйон Київського гарнізону.
На початку 1919 року Олександр вступив у Дніпровську військову флотилію.
З 1924 року працював на Київському залізничному вузлі, потім очолював залізничний райком партії.
В серпні 1941 року в період окупації фашистами Києва очолив Залізничний підпільний комітет.
В Голосіївському лісі, на лісозаводі ім. 1 Травня Пироговський створив партійну групу на чолі з М.Ф. Грищенком, яка вела політичну роботу і організовувала диверсії на заводі і в колишньому Совському радгоспі № 1, в майстернях сільськогосподарського інституту і на Жулянському аеродромі. Групи друкували листівки, мали зв’язки з партизанськими загонами, що діяли поблизу столиці.
Для більшої безпеки в роботі Пироговський влаштувався кур’єром однієї з німецьких установ. Конспіративна квартира Олександра Сидоровича в будинку № 7 по Садовій вулиці стала бойовим штабом підпільників Залізничного району. Встановивши тут радіоприймач, вони слухали і записували передачі радянських радіостанцій, випускали листівки. За період німецько-фашистської окупації Залізничний підпільний райком партії та керовані ним організації випустили і розповсюдили близько сто тисяч листівок, сотні тисяч примірників антифашистської літератури.
На початку 1942 року в Києві виникло багато підпільних груп, настала необхідність створення єдиного керівного центру. Цю роль взяв на себе О.С. Пироговський. Очолюваний ним Залізничний райком став виконувати функцію міського керівного центру. Олександр Сидорович спрямував усі свої зусилля на подальше розгортання роботи і розширення мережі підпільних організацій й груп на підприємствах міста. Враховуючи арешт членів міського та інших підпільних організацій, Пироговський вимагав найсуворішої дисципліни і конспірації.
За короткий час кількість підпільних груп в Києві збільшилась з 23 до 66. За закликом підпільного комітету підпільники здійснили чимало диверсій: направляли поїзди назустріч один одному, міняли бирки на вагонах, засилаючи таким чином необхідні гітлерівській армії вантажі в глибокий тил, знищували польову пошту, висипали з вагонів зерно, яке гітлерівці вивозили в Німеччину.
Під час операції підпільники здобували озброєння і переправляли його до лісу. Підпільний райком направив до партизанських з’єднань та загонів Київської, Чернігівської і Житомирської областей 270 озброєних бійців, 10 кулеметів, понад 400 тис. патронів, 20 кілограмів толу, на 74 тисячі карбованців медикаментів.
Робота в підпіллі за умов жорстокого фашистського терору вимагала мужності, відваги, витримки, кмітливості й обережності. Всіма цими якостями володів О.С. Пироговський. Протягом 25 місяців, щодня ризикуючи життям, він вміло керував розгалуженою мережею підпільних організацій.
В останні дні окупації Києва гестапівці натрапили на слід райкому і заарештували 19 членів організації. 31 жовтня 1943 року їм вдалося схопити О.С. Пироговського. Після неймовірних катувань відважного ватажка підпільників у ніч з 5 на 6 листопада 1943 року було розстріляно. Він не дожив кількох годин до визволення Києва радянськими військами.
За заслуги перед Батьківщиною Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 травня 1945 року Пироговському О.С. посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він нагороджений орденом Леніна та медаллю.
ПОНОМАРЧУК Степан Єфремович
Народився Степан Єфремович Пономарчук 26 березня 1913 року в місті Гайсині. Закінчив у 1930 році фабрично-заводське училище, працював токарем на Гайсинському консервному заводі. У 1934 році почав службу в Червоній Армії, через три роки закінчив Сталінградську військову авіаційну школу в 1937 році.
Винищувальний авіаполк, де служив Степан Єфремович знаходився у Заполяр’ї. У місцевих умовах для бойових операцій літак «И-15» з відкритою кабіною був мало пристосований. Проте пілоти мужньо переносили всі труднощі і безпощадно громили ворога.
На початку лютого 1940 року 123 стрілецька дивізія перейшла в наступ на Петсамському напрямку і заставила білофінів відступити. Противник невдовзі закріпився на оборонних рубежах і, відбиваючи атаки радянських військ, очікував підмоги: великої колони автомашин з військовою технікою, боєприпасами, продовольством, свіжих укомплектованих підрозділів. Про все це дізналися наші розвідники від захопленого в полон «язика».
Ескадрильї, де Пономарчук служив військовим комісаром, було поставлено бойове завдання: вилетіти назустріч ворожій колоні і знищити її. Сильним вогнем зенітних засобів зустрів вісімку радянських винищувачів-штурмовиків і все ж вони зуміли точно вдарити по цілях. Літаки почали розвертатися для другого заходу. Та в цей час отримала пошкодження машина командира ескадрильї – їй було необхідне прикриття. І тоді сміливців повів у бій комісар – ще кілька заходів й ворожа колона повністю знищена.
Цього ж дня дивізія, підтримувана з повітря авіацією, перейшла в новий наступ, який завершився повним розгромленням ворога. В його ході Пономарчук помітив з повітря кілька ворожих кулеметних гнізд і прицільним вогнем з літака знищив їх.
Повернувшись на аеродром, Степан Єфремович разом з авіатехніком нарахував у своєму літаку більше 100 кулеметних та осколкових пробоїн.
За зразкове виконання бойових завдань у боротьбі з фінською білогвардійщиною Указом Президії Верховної Ради РСРС від 5 лютого 1940 року військовому комісару 5-ї винищувальної ескадрильї 5-го змішаного бомбардувального авіаційного полку 14 армії Степану Єфремовичу Пономарчуку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Випало нашому славному земляку брати активну участь у смертельному двобої з німецько-фашистськими загарбниками в роки Другої Світової війни. Почав війну майор Пономарчук у ленінградському небі , він був командиром 158 винищувального авіаполку (пізніше – 103 гвардійського). І знову безстрашно й майстерно діяв Гайсинський сокіл: сотні бойових вильотів, сім особисто збитих ворожих літаків. І на війні з японцями, на 2-му Далекосхідному фронті, наш земляк був у числі кращих повітряних асів.
Батьківщина гідно оцінила подвиг Пономарчука С.Є. він був нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Червоної Зірки, багатьма медалями.
З 1958 року С.Є. Пономарчук полковник у відставці. Проживав у місті Брянську. 15 серпня 1988 року Пономарчука С.Є не стало.
РУДИК Микола Мартинович
Микола Мартинович Рудик народився 5 грудня 1918 року в с. Степашки Гайсинського району.
Відмінно навчався в Степашській школі, добре співав і танцював, скрупульозно виконував всі завдання вчителів. Його любили в школі. А ще вражали його несправедливі вчинки людей. Намагався захистити ображених, скривджених. Недарма батьки ставили його за приклад своїм дітям.
Микола Мартинович закінчив Ладижинський технікум сільського господарства, а потім Сизранське танкове училище, став офіцером-танкістом.
І ось війна стелиться димом пожеж у містах і селах країни. У ці дні мати писала синові: “Віримо, ти і твої друзі обов’язково розіб’єте фашистів, здобудете перемогу”.
Навчання закінчували по скороченій програмі. І у вересні сорок першого – на фронт.
Микола ненавидів ворога. Намагався помститися фашистам за зло, яке принесли з собою на нашу землю, за сльози батьків, сестер, дітей.
Втім ненависть не була почуттям примітивізму. Навпаки, вона народилась у серці людини з широкою цілісною душею, найкращими людськими якостями.
Воював М.М. Рудик на 1-му Білоруському фронті. Не раз був учасником боїв, сутичок, перемог.
У одному з боїв, 16 грудня 1943 року командування доручило офіцеру Рудику Миколі Мартиновичу відповідальне завдання: будь-що своїм підрозділом увірватися в опорний пункт супротивника на станції Бичиха Городець кого району Вітебської області, зламати систему його оборони і відрізати відступ німецькій наволочі.
У гарячому бою, незважаючи на переважаючі сили супротивника у техніці і людях, кинувся зі своїми грізними машинами на ворога і з ненавистю знищував живу силу й техніку супротивника, особистим прикладом вів у цю гарячу сутичку на героїчні подвиги увесь свій підрозділ. Він першим урвався у опорний пункт німецьких нелюдів і розгромив його.
Потім сміливим маневром вийшов на шляхи відступу ворожої піхоти й артилерії та вступив з ними у бій.
У цьому важкому й нерівному бою він знищив три німецькі танки, п’ять гармат, вісім автомашин.
Танк Миколи Мартиновича підбили, але не залишив його, поки він не загорівся.
Стікаючи кров’ю Микола Мартинович скочив з машини і, захопивши з собою кулемет, знищив шістдесят гітлерівців. Він боровся, поки серце билося у грудях. Похований в с. Мехівому Городківського району Вітебської області.
За відмінне виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і виявленні при цьому відвагу і героїзм Указом Президії Верховної Ради від 24 квітня 1944 р., командиру роти танків Т-34 326-го танкового батальйону 117-й Унечскої танкової бригади 1-го танкового корпусу старшому лейтенанту Рудику Миколі Мартиновичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна, орденом Вітчизняної війни І ступеня.
ТОПАЛЕР Анатолій Семенович
Народився Анатолій Семенович Топалер 13 листопада 1911 року в м. Луганську в сім’ї робітника тепловозобудівному заводу, який належав німцю Герману. Батько був єдиним працюючим в сім’ї, яка складалась із дев’яти дітей (троє померли від хвороб і голоду).
В 1929 році вступив Анатолій в тільки що створену організацію юних спартаківців, пізніше перейменовану в організацію юних піонерів.
В 1925 році закінчив семирічну школу і поступив в ФЗУ. Закінчивши училище в 1928 році почав працювати модельником на Луганському тепловозобудівному заводі.
В травні 1928 року по комсомольській мобілізації був направлений в Одеську піхотну школу ім. Якіра.
Після закінчення воєнної школи в 1932 році розпочав службу на посаді командира стрілецького взводу в Московському воєнному окрузі.
В грудні 1933 року був направлений у Борисоглібовську авіаційну школу, яку закінчив в 1935 році і був назначений командиром авіаційної ланки ВПС Ленінградського військового округу.
На початку 1938 року А. Топалер був призначений командиром авіаційної ескадрильї. Бойове хрещення ескадрилья прийняла у війні проти білофінів в 1939-1940 роках. При виконанні складного бойового завдання 1 лютого 1940 року вогнем зенітної артилерії ворога літак був виведений із дії. Розбило систему охолодження. Через кілька хвилин мотор зупинився. Анатолій Семенович миттєво приймає рішення: садити літак, спалити його, а потім разом з штурманом М. Близнюком продиратись до лінії фронту. Ворогу не здаватись.
Але все сталося по іншому. Літак ще котився, як до нього почали бігти фінські солдати. Зав’язалась перестрілка. Незабаром у льотчиків закінчились патрони. Отже, двоє з пістолетами проти батальйону. У цей вирішальний момент з’явилась четвірка літаків ескадрильї. Бойові товариші вогнем із кулеметів притиснули фінів до землі, а екіпаж у складі помічника ескадрильї Лєтучева та ад’ютанта командира Присяжнюка посадив свій винищувач поруч з літаком Топалера. Анатолій Семенович підпалив підбиту машину і разом з штурманом ліг на крило літака однополчан, який важко піднявся у повітря.
Під час посадки на крило льотчик втратив рукавиці. Довелось обхопити голими руками. Сорок хвилин польоту на сорокаградусному морозі. Коли приземлилися на своєму аеродромі, руки Топалера ледве відірвалися від металу.
Довго лікувався у Петрозаводському військовому госпіталі, Ленінградському інституті, Севастопольському інституті і воєнному санаторії в П’ятигорську. Лікарі зробили все, аби рани загоїлися. Однак комісія заборонила літати, надавши право працювати у штабах тилу із лікарським наглядом та лікуванням. Але Топалер вирішив не здаватися. Прибувши у свою дивізію, став настирливо домагатися дозволу літати. І домігся. Командир дивізії генерал-майор Катихін перевіривши техніку пілотажу, дозволив піднятися у небо.
У липні 1941 року наказом наркома оборони А.С. Топалера призначено командиром авіаполку. Так почалося друге фронтове життя. Бої на Дніпрі, на Брянському, Вороніжському і Донському фронтах, командуючи 646-им авіаполком нічних бомбардувальників і 61 Червонопрапорним штурмовим авіаційним полком. Його нагороджують другим орденом Червоного Прапора. Соколи Топалера штурмували оточене угрупування Паулюса.
Але політ на крилі дався взнаки і знову довелося лікуватися. На фронт більше не пустили.
На протязі 3-х місяців виконував обов’язки замісника командира 3-ої авіації бригади резерву Головного командування, а потім одержав призначення на посаду начальника 2-ої авіаційної школи військових льотчиків.
В кінці квітня 1945 року Анатолій Семенович був призначений на посаду командира 69-ої авіашколи в м. Гайсині. Яка тільки сформувалась. Після закінчення війни школа була розформована і після медкомісії в Москві Топалер був звільнений в запас. За станом здоров’я після демобілізації залишився з сім’єю (дружина, дочка, син) жити в Гайсині. Працював директором ремісничо-авіаційного училища № 5, головою райплану та заступником директора по кадрах, начальником відділу організації праці і технічного нормування, завідуючим райторгом райвиконкому, головою планової комісії Гайсинського району.
Він завжди брав участь у громадському житті. Його радо зустрічали у школах та трудових колективах. Розповідав молодим про героїзм, про любов до своєї Батьківщини, до свого народу, людей праці, до тих з ким довелося воювати.
Анатолій Семенович був одним з організаторів районної Спілки інвалідів Другої світової війни та Збройних Сил, першим її головою. Піклувався про соціальний захист малозабезпечених інвалідів та їхніх вдів.
Помер А.С.Топалер 17 січня 1996 року.
ЧЕСАК Григорій Сергійович
Чесак Григорій Сергійович народився 1 січня 1922 року в с. Шура-Бондурянська Гайсинського району. Закінчив Донецьке гірничо – промислове училище. Працював на шахті в м. Макіївка. В Радянській Армії з 1941 року.
У 1943 році закінчив Орловське танкове училище і воював у складі Брянського та 1-го Українського фронтів.
1444 рік. Воєнна ініціатива належала радянським воїнам. Вони гнали ненависного ворога з розореної, спаленої української землі. Але фашисти не здавалися без бою, люто відбивалися, сподіваючись зупинити наступ Червоної Армії. 06 березня 1944 року передовий загін 61-ї гвардійської Свердловської танкової бригади зав’язав бої за Волочиськ Хмельницької області. Радянські воїни виявили масовий героїзм. Лише за один день танкова бригада, у якій служив Григорій Сергійович розгромила два ворожих воєнних штаби, захопила кілька ешелонів з боєприпасами та живою силою, 400 автомашин та багато іншої бойової техніки. Радянські воїни йшли вперед. А в ніч 8 Березня гітлерівські «тигри» кинулися на наші рубежі. Командир танка Т-34 гвардії лейтенант Г.С. Чесак зі своїм екіпажем вступив у керівний бій з дев’ятьма німецькими «тиграми». Влучними пострілами три ворожих танки було підбито, інші втекли. Сміливі танкісти розгромили автоколону з 74 автомашин і знищили близько 30 німецьких солдатів і офіцерів. За героїзм і мужність виявленні в бою за Волочиськ, Г.С. Чесаку присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а його екіпаж нагороджений орденами.
Григорій Чесак продовжував воювати. У бою за звільнення Кам’янець-Подільського був важко поранений і контужений, а під Львовом одержав ще одне важке поранення.
Відважного танкіста не раз вважали загиблим. Він пропадав безвісти і знову повертався у частину. Дійшов до Берліна, звільняв Праву. Тут і закінчилось для нього війна.
За ротні подвиги нагородили мужнього воїна орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, двома орденами Червоної Зірки.
Після війни жив ветеран у Ленінграді. Тут і помер 11 вересня у 1987 році.
У рідному селі пам’ятають Героя. Одна з вулиць Шуро – Бондурівської названа іменем Григорія Чесака, а Бондурівській школі відтворено стенд із барельєфом знаменитого земляка.
ЧОРНОМОРЕЦЬ Олександр Григорович
Олександр Григорович Чорноморець народився 22 червня 1909 року в звичайній селянській сім’ї. Закінчив сільську школу. Працював на будівництві Далекого Сходу, шляховим майстром в Ситківцях Вінницької області.
Розпочалась Друга Світова війна. Мобілізація. Армійські важкі будні. Його полк відступав на схід. Сформували нові роти і Олександр Григорович попав в окрему саперну роту, що влилась в чорноморську групу військ. Його підрозділ послали в розвідку. Пробралися в тил фашистських військ. Виявили вогневі позиції, скупчення техніки, склади з боєприпасами і пальним, усе занотували в пам’яті і, що встигли нанесли на карту. А на світанку наша артилерія зробила ураганний наліт на ворожі позиції. В небо зметнулося полум’я, вибухи стряхнули повітря. Потім в наступ пішла морська піхота.
Кадрові моряки навчили сапера-піхотинця перепливати річки “в повній бойовій” готовності, лаштувати плоти і переправи, маневрувати човном під смертоносним вогнем. І коли Олександр Григорович потрапив на Курсько-Орловську дугу в окремий 101-й саперний батальйон, він був уже майстром на всі руки, сержантом. За плечима мав чималий багаж досвіду форсування рік: Псла, Хоролу, Сули. Шлях вперед лежав через Дніпро. Нарешті підійшли до Дніпра. Форсувати могутню річку не всякий наважиться на підручних засобах і в тиху погоду. А під шаленим вогнем з суші і з неба?
Поступило завдання використати місцеві і підручні засоби для переправи. В хід пішли дерев’яні колоди, порожні бочки, мотузки, дріт, набиті сіном і соломою плащ-палатки.
Вночі 23 вересня 1943 року окремий 101-й саперний батальйон пробрався на берега Дніпра північніше Канева. Сержант Олександр Чорноморець і його солдати одними з перших переправили човнами десант, який захопив плацдарм на правому березі. Всю ніч без спочинку під шквальним вогнем Чорноморець перевозив підкріплення. А вранці, нарешті, одержав надувний гумовий човен, на який брав по 30 чоловік. Зворотні рейси – не менш відповідальні: з важкопораненими.
Є в історії минулої війни рядки, які увінчали його подвиг: “Сержант О.Г. Чорноморець – сапер 30-ї дивізії протягом 20 годин без відпочинку перевозив на протилежний берег бійців, боєприпаси, зброю, – а назад поранених. Під час одного з рейсів його човен, в якому було 24 чоловіки, 4 зенітних кулемети, одержав пробоїни. Не розгубившись, Чорноморець наказав бійцям законопатити пробоїну, а сам вміло маневруючи вивів човен з-під вогню. Чергова група воїнів своєчасно була доставлена на плацдарм. За винахідливість і безстрашність О.Г. Чорноморець удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
За чотири дні важкої, небезпечної роботи, майже без сну, Олександр Григорович переправив на правий берег близько 1000 бійців і понад 100 тонн боєприпасів.
Інженерні частини в ці дні змонтували моторний паром, на який навантажили гармати, посадили людей. І тільки він дійшов до середини Дніпра, як потрапив під сильний вогонь ворожої артилерії. Чорноморець не чекаючи наказу командування, поспішив на допомогу потерпілим. Вчасно встиг врятувати усіх людей.
Згодом наступний паром знову вирушив на той бік Дніпра. А коли підійшли нові засоби переправи і була налагоджена їх чітка і безперебійна робота сержант Чорноморець пішов на найнебезпечнішу ділянку плацдарму, де фашисти намагалися вклинитись в наші бойові порядки, скинути їх в річку. Вдень і вночі не було спочинку та Чорноморець був задоволений. На мінах поставлених його відділенням підривалися ворожі танки і самохідні гармати, солдати і офіцери.
Чорноморцю випало визволити столицю Радянської України – Київ, інші міста.
Війна для Олександра Григоровича закінчилась на передовій. Демобілізувавшись з армії, знайшов собі в рідних краях справу до вподоби – роботу з людьми. Доля закинула його в шахтарський край.
На початку 60-х сім’я Чорноморця переїжджала до Гайсина, і знову праця з людьми, був директором радгоспу “Гайсинського”. І де б не трудився, всюди віддавався праці і людям сповна.
Останні роки життя пройшли в рідних місцях, в селі Кузьминцях. Помер 22 серпня 1975 року. Похований у селі Щурівцях. У Кузьминцях біля Будинку культури встановлено погруддя на честь Героя.
ЧУТА Дементій Омелянович
Дементій Омелянович Чута народився 28 травня 1920 року в селі Краснопілці Гайсинського району, тут закінчив семирічну школу. З 15 років він почав працювати в місцевому колгоспі, як і багато хлопчаків його віку. Був міцної статури, дужим, любив коней. Навесні возив на поле посівний матеріал, виконував інші роботи. У вільний час Дементій самотужки майстрував музичні інструменти (балалайку, мандоліну), вечорами разом із друзями на своєму кутку веселили молодь музикою й піснями, під акомпанемент власноручно зроблених інструментів.
Після закінчення школи однолітки Чути роз’їхалися в різні кінці країни. А Дементія вабила земля, зелені польові простори рідного колгоспу. Мріяв вивчатись на тракториста, тому залишився дома, на радість батькам. Та недовго довелося трудитися в колгоспі. В 1940 році був призваний до лав Червоної Армії. А з 1941 року війна повела його в далекі краї суворими дорогами.
Все було на цей час і радість перемоги, і гіркота відступу. Більше двох років знаходився на передовій: навчався добре стріляти з ручного кулемета, одержав військове звання молодшого сержанта, був призначений командиром відділення кулеметників. Мужність Чути в боях ставили в приклад. Його ім’я невдовзі стало відомим не тільки в своєму стрілецькому полку,а й у дивізії.
Воював він на Брянському і Центральному фронтах у складі 1035-го стрілецького полку 280-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії 60-ї армії. У кровопролитних боях Дементій Чута набував досвіду і непохитності, в 1943 році став комуністом.
Після Курської битви в липні 1943 року почалося звільнення міст і сіл України. Восени 1943 року наші війська підійшли до Дніпра.
На території України відбувалися запеклі бої, бо Гітлер за нашу землю тримався обома руками.
1035-й стрілецький полк, де служив О.Д. Чута, одним з перших було кинуто на форсування Дніпра північніше Києва. Гітлерівці старалися тут затримати наступ наших військ. Дніпро кипіло від розривів снарядів і бомб. Молодший сержант Чута в ці дні знову демонструє солдатську мужність і доблесть. Полк, в якому служив безстрашний син українського народу першим прорвався до Дніпра. Дементій Чута з групою смільчаків раніше всіх переплили Дніпро, захватили невеликий плацдарм і окопались. Німці вели сильний наступ, намагаючись скинути сміливих бійців у Дніпро. Німці піднялись в атаку. Поранений Чута, піднявся на весь ріст, схватив кулемет і, як древньоруський богатир, кинувся на ворогів. Прикладом кулемета Чута убив вісьмох гітлерівців. Бійці відстояли клаптик землі на правому високому березі Дніпра своєю винахідливістю, хоробрістю, сміливістю.
Цей відвойований клаптик у ворога правобережної землі став плацдармом для дальшого наступу наших військ, для визволення столиці України – Києва.
За успішне форсування ріки Дніпра північніше Києва, виявлені при цьому відвагу і героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР 17 жовтня 1943 року Д.О. Чуті присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджено орденом Леніна. Нагороду йому вручав у Кремлі М.І. Калінін.
Після лікування після поранення , в лютому 1944 року Чута був направлений на короткотермінові автомобільні курси, після закінчення яких в травні 1944 року прибув до окремого автомобільного батальону, який обслуговував транспортні перевезення штабу, тилу і інших служб 82-го стрілецького корпусу 37-ї армії 3-го Українського фронту. На своїй «полуторці» сержант Чута десятки разів переправлявся через Дністер на Кицканський плацдарм в Молдавії, везучи в війська все необхідне. В серпні-вересні 1944 року Чута брав участь в Ясько-Кишинівській операції, в звільненні Молдовії, Румунії і Болгарії. В складі армії в Болгарії і залишився сержант Чута.
В 1946 році Дементій Омелянович був демобілізований, повернувся в рідну Краснопілку. Знову працював на полях колгоспу, піднімав зруйноване війною господарство. Коли життя в селі покращало, вирішив ще раз пройти тими дорогами, де воювала його стрілецька дивізія. В 1953 році виїхав з Краснопілки, поселився в селі Абражіївка Чернігівського району, там завів сім’ю, мав двійко дітей. В 6 вересня 1956 року загинув у автокатастрофі.
На Батьківщині Героя, в Краснопілці, не забувають свого уславленого земляка. На його честь на фасаді сільської школи відкрита меморіальна дошка з написом: “Тут навчався Героя Радянського Союзу Д.О. Чута”, а в центрі села встановлено бюст Героя. Там коротко викарбовано слова про подвиг Чути Дементія під час Другої Світової війни
3. Герої Соціалістичної праці.
ВОЗНЮК Василь Іванович
Народився Василь Вознюк 1 січня 1907р. в місті Гайсині у сім’ї талановитих акторів. Батько, Іван Васильович був провідним артистом Харківського театру ім. Щорса, мати, Варвара Федорівна, стала заслуженою артисткою УРСР. Не скінчивши і чотирьох класів, подався заробляти, аж поки в 1923 році не влаштувався в Маріуполі матросом.
1925 року за путівкою ЦК комсомолу України він робить спробу вступити до воєнно-морського училища. Мети не досяг через нестачу знань. Все ж таки згодом він стає курсантом Ленінградської артилерійської школи, яку закінчив у 1929 році третім за списком успішності. Одразу ж після цього молодого командира призначають до артилерійського полку в Дніпропетровськ, де він служив до 1933 року. Потім до червня 1941 року викладав у Пензенському артилерійському училищі. Бойове хрещення пройшов у вересні під Полтавою. Того ж місяця майора Вознюка викликали до Москви. Ставка Верховного Головнокомандувача доручила очолити штаб групи гвардійських мінометів – “катюш”.
Попереду Василя Івановича очікували запеклі бої – Сталінградська битва, визволення Донбасу, форсування Дніпра, звільнення правобережної України, Одесько-Дністровська, Ясько-Кишинівська, Бєлградська, Будапештська та Віденська операції. І черговий виклик до столиці, де в травні 1946 року 39-річний генерал-лейтенант отримав спеціальний мандат Сталіна і доручення знайти місце та побудувати перший державний центральний полігон для випробування реактивного озброєння. Група Вознюка зупинила свій вибір на відносно малозаселеній місцевості поблизу села Капустин Яр Астраханської області.
Він працював по 16-18 годин на добу, – згадував один із соратників Вознюка. Такий вже мав характер: вникати в найдрібніші деталі. Не раз дивував конструкторів ракет своїми знаннями в їхній галузі.
Незважаючи на важкі кліматичні умови (спека до 400 градусів за Цельсієм в тіні, гарячий вітер, хмари пилу і піску, нестача води й звичайних людських умов), уже через рік група Вознюка підготувала основні споруди полігону, провела стендові випробування.
18 жовтня 1947 року на полігоні в Капустяному Яру було запущено першу в країні балістичну ракету. До цієї незабутньої події мав безпосереднє відношення і він, гайсинчанин Василь Вознюк. Пліч-о-пліч із схвильованим до сліз Корольовим він стежив за першим пуском ракети. І неважливо, що перша запущена ракета була трофейною, головне – вона злетіла.
На порядку денному стояло питання розробки вітчизняних балістичних ракет. Головним конструктором ракетної техніки призначили Сергія Пилиповича Корольова.
На успіх довго очікувати не доводилось. Уже в лютому 1956 році на полігоні Капустин Яр успішно було зроблено пуск балістичної ракети з ядерною боєголовкою.
З часом Василь Вознюк допомагає знайти місце під будівництво Байконуру. Але від пропозиції очолити цей космодром відмовився. Не погодився переїхати до Москви, бо прикипів душею до рідного полігону.
А на останньому продовжувались випробування нових ракетних комплексів і носіїв. До участі в них приєднались Угорщина, Румунія, Індія, Німеччина, Франція, Польща, Італія. З Капустяного Яру стартували перші дніпропетровські ракети-носії «Космос» та «Інтеркосмос».
Закінчилась служба в армії. Але ще довго не наважувався обірвати стосунки з ракетниками Василь Іванович. Щодня, перебуваючи на заслуженому відпочинку, приходив до штабу, спілкувався з людьми, давав поради, переживав за пуск кожного космічного апарата. Згодом все ж таки виїхав до Волгограда. Але полігон бачив і в снах, і наяву. Востаннє відвідав його в травні 1976 року – якраз відзначали тридцятиріччя Капустяного Яру. А 14 вересня того ж року його серце, сповнене радістю від досягнутого і водночас виснажене суворими буднями, передчасно зупинилося. Василь Іванович Вознюк Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської премії, удостоєний 19 орденів та 12 медалей.
Стоїть у центрі Капустяного Яру макет першої ракети, яка злетіла з полігону. Біля неї – стіна, на якій викарбувані імена учасників її пуску. Є там і ім’я Василя Івановича Вознюка. На одному з майданів серед дерев встановлено його по груддя – почесного громадянина міста. Ходять вулицями названими його ім’ям, гайсинчани і капустинарчани. На честь засновника полігону у Капустиному Ярі створено музей.
Швидко лине час. Але в пам’яті багатьох людей назавжди залишаться імена героїв, які підкорили космічний простір, створювали ракетобудівництво. Один із них – Василь Іванович Вознюк. І ми, гайсинчани, горді тим, що його народила щедра подільська земля.
Гуляренко Степан Никифорович
Гуляренко Степан Никифорович народився 13 липня 1894 року у містечку Гранові Гайсинського повіту Подільської губернії, нині село Гранів Гайсинського району Вінницької області, в селянській родині. У 30-ті роки ХХ століття переїхав жити в Джамбульську область Казахської РСР. З 1936 року працював головним агрономом у Меркенському районному управлінні Казахської РСР. Завдячуючи невтомній діяльності та новаторству Гуляренка, колгоспи Меркенського району у 1947 році перевиконали план врожаю на 44,2 відсотка. За ефективне застосування агрономічних методів на території Меркенського району у 1948 році Батьківщиною був удостоєний високого звання Героя Соціалістичної праці з нагородженням Золотою Зіркою та орденом Леніна. Крім цього, був нагороджений численними медалями.
Гуляренко Степан Никифорович був першим гайсинчаном, який отримав це високе звання.
КАЛЬНИЦЬКИЙ Іван Сергійович
Іван Сергійович народився 23 червня 1923 року у селі Гранів Гайсинського району. У вересні 1941 року 18-річним юнаком пішов захищати Батьківщину від німецько-фашистських загарбників – був рядовим, а згодом очолив підпільну антифашистську організацію. З грудня 1942 до січня 1944 року – рядовий, політрук взводу, роти партизанського загону ім. Леніна Другої партизанської бригади, яка діяла на території Вінницької та Київської областей.
У березні 1944 року, одразу після звільнення .Вінниччини від фашистів, Іван Кальницький очолив колгосп імені Кірова у рідному селі Гранів. У березні 1946 року одноголосне був обраний головою колгоспу «III Інтернаціонал» села Петрашівка Тульчинського району, яке згодом було реорганізовано у ПСП «Печера», беззмінним керівником якого Іван Сергійович був аж до березня 1999 року.
Працюючи на цій посаді, Іван Сергійович віддав свої знання, досвід, організаторський талант досягненню кращих результатів на всіх ділянках господарського, соціального та культурного будівництва свого краю. Його трудові досягнення високо оцінені державою — орденами Вітчизняної війни ІІ-го ступеня, Леніна, Трудового Червоного Прапора, Жовтневої революції, Богдана Хмельницького III ступеня, медаллю «За доблесну працю». У квітні 1971 року Івану Кальницькому було вручено Золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці, а в листопаді 1995 року – за особисту участь у розбудові суверенної незалежної держави – Почесну відзнаку Президента України.
Після важкої хвороби на 84 році Іван Сергійович Кальницький пішов з життя. Ми втратили людину досвідчену, мудру, талановиту, інтелігентну, невтомного працівника, патріота подільського краю.
ПЕРКУН Анатолій Сафронович
Перкун Анатолій Сафронович 24 серпня 1936 року народження, Герой Соціалістичної праці, кавалер багатьох орденів і медалей, депутат Верховної Ради СРСР.
Народився Анатолій Сафронович в селі Кунка Гайсинського району, в сім’ї механізатора.
Після закінчення Кунківської семирічки не роздумував Анатолій над вибором професії. Одразу пішов навчатися на Гайсинську машинно-тракторну станцію, де опанував спеціальність токаря. У 1955 році після закінчення Ольгопільської школи механізаторів, юнак знову повертається на машинно-тракторну станцію і сідає за важкі трактори.
На початку трудової діяльності Анатолій Сафронович зарекомендував себе ще і справжнім буряководом. Не випадково у 1962 році, коли постало питання про вирощування цукрових буряків з мінімальними затратами ручної праці, першим у районі взявся очолити механізовану ланку. Рік у рік, при допомозі колег, спеціалістів сільського господарства поліпшував технологію, підвищував майстерність.
Наполегливістю, умінням Анатолій Сафронович завоював шану у людей, авторитет. Починаючи з 1955 року його обирали депутатом обласної Ради п’яти скликань, членом правління колгоспу. Його було нагороджено медалями «За трудову відзнаку» та ювілейною Ленінською.
Він був призначений на посаду бригадира тракторної бригади. Тут особливо виявилися його організаторські здібності, Анатолій Сафронович зумів краще застосувати знання, здобуті без відриву від виробництва у навчальному закладі. Тракторна бригада під керівництвом Перкуна високопродуктивно використовує техніку, у стислі строки проводить усі сільськогосподарські роботи. А це запорука того, що підвищується врожайність з гектара, зростає віддача ферм.
Самовіддана праця високо піднесла до трудової слави Анатолія Сафроновича Перкуна. За успіхи у роботі передовий механізатор удостоївся найвищої нагороди Батьківщини – ордена Леніна, виборці Гайсинщини обрали його депутатом Верховної Ради СРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР ватажку механізаторів Перкуну А.С. було присвоєно почесне звання Героя Соціалістичної праці.
Помер Перкун Анатолій Сафронович 9.09.2013р.
4. Повні кавалери Орденів Слави.
ПОТАПЕНКО Павло Софронович
Павло Софронович народився в 21.12.1924року с.Кузьминці Гайсинського району Вінницької області.
Рівно шістнадцять з половиною виповнилось йому, коли почалась Друга Світова війна. В Потапенків армійська служба завжди була в пошані і те, що один з дідів Павла дослужився в царській армії до офіцера, змалку мало відповідний вплив на єдиного сина в їхній сім’ї.
Отож, всілякими правдами й неправдами, не по роках змужнілий і настирливий юнак, вчорашній робітник, добився таки, що наприкінці серпня 1941 року за достроковим призовом потрапляє на Південно-Західний фронт, стає розвідником. Попервах тільки більше року, випало воювати майбутньому повному кавалеру ордена Слави з подільського села Кузьминець.
Виконуючи чергове бойове завдання у вересні 1942 року, Потапенко, на той час командир групи фронтових розвідників, потрапив у вороже оточення. Кільки днів мужньо тримали оборону радянські воїни та сили були нерівними. Отримавши тяжке поранення, Павло знепритомнів і опинився в полоні. Гітлерівці відразу заходилися допитувати розвідника, з дня у день катували, застосовували все нові нелюдські тортури. Потапенко, зціпивши зуби й з останніх сил стримуючи в собі стогін, продовжував на подив озвірілим фашистам мовчати.
Звичайно, потрапив у розвідку, ставши солдатом 189 гвардійського стрілецького полку 61-ї гвардійської Слов’янської Червонопрапорної стрілецької дивізії 57 армії. Відтак, по завершенню Одеської, на нього очікувала славнозвісна Яссо-Кишинівська операція. Потім визволення Болгарії, участь у Белградській, Будапештській, Балатонській, Віденській операціях, у битві за Берлін.
Таким залишився він на все життя: сміливим, рішучим, спритним, сильним. А ще, як розповідає один із синів солдата-героя, Віктор Павлович, батько був доброю, скромною людиною. Приміром, численними державними пільгами практично не користувався (хоча повні кавалери орденів Слави прирівнювались в них до Героїв Радянського Союзу та Героїв Соціалістичної праці). Любив батько повторювати одну фразу: «Дивись, бо скручу, як німця».
А ось що згадує колишній директор школи с.Кузьминець А.М. Решетник, до речі, теж фронтовичка, де по війні Павло Софронович працював завгоспом: «У кінці 50-х, на початку 60-х років ми взялися за будівництво нового приміщення школи. І тут при великій нагоді стали господарська кмітливість і вміння Потапенка. Він не боявся ніякої роботи, брався за найбільш тяжкі справи. Виділявся дисциплінованістю й точністю, обов’язковістю. То був справжній господар школи, ініціативний помічник педагогів. Добре не забувається».
Помер Павло Софронович Потапенко 6 березня 1978 року.
ШЕЛЬОВ Борис Сергійович
Народився Борис Сергійович Шельов 10 червня 1924 року в сім’ї вчителя. З батьками переїхав до Києва, вчився в школі ФЗН при заводі «Ленінська кузня». Там його й застала війна.
Коли гітлерівці почали вивозити з міста підлітків на фашистську каторгу, мати забрала дітей і поїхала з ними до своїх родичів в село Скибці (нині Веселинівка Баришівського району). Там Борис був до повернення наших військ. Тоді пішов у воєнкомат.
Його направили на навчання до запасного стрілецького полку. Після закінчення навчання потрапляє до окремого винищувального протитанкового дивізіону колишньої 237-ї стрілецької Пирятинської дивізії.
Бойове хрещення одержав при форсуванні Дніпра в районі села Гребені. Потім були бої на Житомирщині, Вінниччини. Була Проскуро-Чернівецька операція.
Наприкінці березня 1944 року був тяжкий бій за село Цвіклівці, що на Хмельниччині. Фашистські кулеметники вели сильний вогонь, не даючи нашій піхоті піднятися в атаку. Тоді Шмельов з протитанковою рушницею підкрався до ворожих позицій і знищив вогневі точки. Шлях піхоті було відкрито.
Після цих боїв на грудях молодого сержанта Шельова засяяв Орден Слави третього ступені.
Ішли жорстокі бої за визволення Західної України і південних районів Польщі. І в них його контузило. Та довго не лікувався – знову підтримував піхоту, нищівним вогнем, влучно посланими снарядами прокладав їм шлях.
У березні – травні дивізія у складі 1-ї гвардійської армії брала участь у Моравсько – Островській наступальній операції. Німці відчайдушно захищалися, бо після втрати великих промислових центрів Рура і Сілезії цей район Чехословаччини став останньою надією Гітлера. В одному з боїв 14 березня фашистське командування кинуло проти наших частин батальйон піхоти, підтримало його танками «пантера». Наші бійці опинилися в скрутному становищі. І тут знову показав себе сержант Щельов, командир гармати. На очах у гітлерівців обслуга під його командуванням викотила гармату назустріч танкам і з прямої наводки відкрила нищівний вогонь. З ближньої дистанції кількома снарядами артилеристи знищили «Пантеру». Продовжуючи вогонь, вони розбили два кулеметних гнізда противника і розстріляли майже взвод гітлерівських піхотинців. Ворожа атака захлинулась.
За цей бій наказом по армії від 6 квітня 1945 року генерал-полковник А.А.Гречко нагородив Шельова орденом Слави другого ступеня.
7 травня 1945 року в бою біля села Вшеховіце гарматна обслуга старшого сержанта Шельова однією з перших увірвалась в село і зав’язала бій на його околиці. Тут вона знищила один кулемет і одинадцять німців. Ворожі солдати почали відступати. Переслідуючи їх, Шельов узяв у полон п’ятьох.
За проявлену хоробрість Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1945 року Борис Сергійович Шельов був нагороджений орденом Слави першого ступеня.
Після демобілізації в 1947 році повертається у Київ. Працював слюсарем у трамвайно-тролейбусному управлінні. Потім був учителем виробничого навчання в середній школі № 50, працював слюсарем на хлібзаводі, на залізниці, у житлово-експлуатаційному управлінні. Багато сил віддав громадській роботі. Неодноразово нагороджувався медалями, Почесними грамотами.
Помер герой 3 січня 1997 року.
Останні коментарі