Літературна Гайсинщина

БАХТИНСЬКИЙ Михайло Йосипович

Михайло Йосипович Бахтинський народився 5 червня 1934 року в с. Губник Гайсинського району. Не повернувся з фронтів Другої Світової війни батько. Михайло у сім років став помічником матері у домашньому господарстві та на колгоспному полі. А тут знову лихоліття – голод 1947 року.
Щоб вижити і допомогти матері хоч окрайцем хліба, Михайло на даху товарного вагону їде на Тернопільщину наймитувати… Незважаючи на труднощі успішно закінчує семирічку, а потім Шевченківське залізничне училище та Московський індустріальний технікум. Працює слюсарем, майстром, викладачем праці. Бахтинський поступає і за 3 роки закінчує п’ятикурсний Московський літературний інститут ім. О.М.Горького.
1965 рік став переломним – Бахтинський переїздить до Києва. Тут він пише поезії, пісні, критичні статті, рецензії і перекладає, одночасно працює в редакціях газет, журналів, радіо, телебаченні, кіно і, навіть, обнімає посаду директора Республіканського будинку літераторів.

М.Бахтинський автор збірок „Материнські зорі” (1973), „В полоні вічної краси” (1983), „Ми – Вітчизни солдати” (1984), „Джерела любові” (1988), „Материнські зорі” (1998). Окремі вірші поета поклали на музику композитори І. Шамо, Л. Дичко, Е. Сталкович, А. Кос-Анатольський та ін.

Тематика творів та мистецькі інтереси у Бахтинського Михайла різні: любов до природи, людини і людства; він віддає пам’ять і шану воїнам-героям; історії Батьківщини з великої і малої літери; сучасності у всіх її проявах.
Але найкраще поет Бахтинський оспівує свою батьківщину – своє невтомне і талановите село Губник, його історію, матеріальну культуру, його неповторні мальовничі краєвиди і невтомний розум і руки; поета хвилює соціально-економічний стан перебудовчого етапу на селі та всілякі негаразди і катаклізми. Образно, своєрідно і без фальші постає в творчості поета минуле і сьогодення Поділля.
Творчість Михайла Бахтинського є значним досягненням не тільки наших творчих подолян, а й всієї української поезії, про що свідчать високі оцінки творчості поета М.Стельмахом, П.Вороньком, Д.Павличком, С.Шаховським, С.Крижанівським, Д.Луценком, П.Осадчуком, П.Зосенком та іншими майстрами слова і оцінювачами поетичного таланту,як в Україні так і за її межами.

Помер Михайло Йосипович Бахтинський 23 травня 2008 року.

БОРОВИКОВ Сергій Семенович

Боровиков Сергій Семенович народився 22 липня 1937 року в селі Гранів на Вінниччині. Після закінчення Гайсинської середньої школи № 3 і Браїлівського профтехучилища був призваний до лав Радянської Армії, в якій прослужив понад тридцять років.
Майже все своє «військове життя» Боровиков С.С. присвятив роботі в армійській пресі. Здобувши вищу освіту журналіста, служив на різноманітних посадах в військових газетах, був на викладацькій роботі. Після звільнення в запас працював в Міністерстві освіти, на кіностудії ім. О. Довженка і республіканському телебаченні.
Член Спілок письменників і журналістів (колишніх союзних). Автор багатьох книжок на військово-патріотичну та інтернаціональну тематику. В останні роки в своїй творчості плідно працює над темою «малої батьківщини», яскраво оспівуючи красу людей і природи рідного краю. В документальній повісті «Діти війни», в нарисах «Гайсинське «Перехрестя», в збірці оповідань «Мар’янівська церква», в літературних замальовках «Освідчення у Коханні», «Ностальгія», «Відлуння пам`яті» автор відображає особисте бачення минулого Гайсинщини, а в публіцистичних статтях – громадянську небайдужість до актуальних проблем сьогодення.
Різножанрова проза книги багато в чому перекликається з вір¬шами, які зібрані в цикл «П’ятнадцять сторінок життя». Вони приваблюють читача не тільки своєрідною поетичністю, виразною мовою, але і точністю влучення в душевний стан людей різних поколінь.
В 2005 році письменнику Боровикову С.С. було присвоєно звання «Почесний громадянин Гайсинського району».

БРИК Олексій Григорович

Брик Олексій Григорович народився 15 травня 1935 року в селі Кузьминці. Його сім’я – звичайні колгоспники. Мама заробляла трудодні на фермі, а батько загинув на фронті.
У Кузьминцях закінчив початкову школу, а потім сім’я переїхала до Гайсина, де минули юнацькі роки Олексія.
Ще навчаючись у сьомому класі другої міської середньої школи, почав віршувати. І досить успішно. Кілька його віршів було опубліковано в районній газеті «Радянське село», журналі «Піонерія», а оповідання «Мать» – у московському журналі «Юность». Газета «Молодь України» надрукувала добірку віршів О.Брика.
Навчаючись у Молдові на факультеті філології та психології Бельцького педагогічного інституту, а потім у Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка (романо-германський відділ), юнак продовжував писати вірші та оповідання. Друкувався в газетах «Вінницька правда», «Радянська освіта», в журналі «Зміна». В цей час на Гайсинщині співали пісні на вірші Олексія Брика, музику до яких написали місцеві композитори.
Одружившись, Олексій Григорович переїхав до Чернігова. Його тут добре знають як прекрасного педагога, директора шкіл, викладача Чернігівського технологічного університету, відзначеного численними нагородами.
У 90-ті роки минулого століття Олексій Григорович знову повертається до письмового столу. На шпальтах газет «Наш край», «Чернігівський вісник», «Деснянська правда» з’являються хвилюючі оповіді, бувальщини, а з 2000 року одна за одною виходять його книги «Диво-жінка», «Гра в коники», «Не схили чола», «Всі хочуть жити», «Спадкоємниця мудрих», «І розлюби…», «Шоколадка», «Таємниця амулета», «І буде завтра», «У зашморзі часу», «А серце б’ється…» та інші. Вони полюбилися читачеві передовсім за багатство тематики, за вміння малювати яскраві характери, за нерідко несподівані сюжетні повороти, за влучне слово.
Олексій Брик – лауреат премії прикордонних військ України «Смарагдова ліра», літературної премії спілки імені Л.Глібова. Олексій Григорович плідно працює. Друкується у вітчизняних та міжнародних часописах, займається редакторською справою, бере активну участь у літературному життя Чернігова.
Відвідує свою малу батьківщину, подарував своїм землякам книги.
Олексій Григорович Брик – член Національної Спілки письменників України з 2002 року.

БРОМБЕРГ Давид Семенович

Давид Семенович Бромберг (דוד בראָמבערג – Довід або Дувід Бромберг) народився 27 листопада 1915, поет. Закінчив єврейську середню школу в місті Гайсині. У 1932 приїхав до Москви, де вступив на навчання на робітфак при Педагогічному інституті імені А. С. Бубнова. Працював коректором у газеті «Дер Емес», потім художником-оформлювачем. Учасник війни 1941-45. Демобілізувавшись, повернувся до Москви і працював гравером. У літературі дебютував в 1932 віршем. Публікувався в центральній дитячій єврейській газеті «Зай грейт» (Харків) та інших єврейських періодичних виданнях. У 1977 вийшов його перший збірник віршів «Елтер аф а йор» («Старші на рік»). Автор книг: «Грое Штейнер» («Сиві камені»), 1978, «Нитки року», 1982 і ін. Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений медалями. Член Спілки письменників СРСР (1978). Чоловік Леї Борисівни Кізнер, одного з винахідників бойової машини реактивної артилерії “Катюша” .
Помер в 1998 році.

ДООРОХОЛЬСЬКИЙ Осип Осипович

Осип Осипович Доорохольський народився в місті Гайсині 16 квітня 1874 року. Осип Доорохольський не прожив і двадцяти шести років. Син священика, він мусив іти зготовленим долею шляхом: початкова духовна школа в Тульчині, Подільська семінарія, Київська духовна академія. Батьки плекали надію побачити його на високому священицькому посту. А він писав вірші, перекладав і мріяв про університет. Серйозно студіював мистецтво, філософію й іноземну філософію. Але це була духовна академія, і все бралось до уваги: інші захоплення, крім церковної догматики і церковної історії, присікалися.
Довгими вечорами у його квартирі збирались друзі й приятелі послухати переклад з Рейне і Шіллера. Слухали, читали, дискутували. Від проблем літератури переходили до проблем філософії, освіти. Коли всі розходились, сідав писати розвідки з історії і літератури для «Записок наукового товариства ім. Шевченка», де часто друкувався. Надсилав їх Івану Франку, запитував порад. За його пропозицією зробив кілька перекладів з Пушкіна, але цензура заборонила книгу.
Перекладав українською мовою Лермонтова, Некрасова, а особливо залюблений був у Надсона.
Написав спогади про навчання у духовних закладах: про одне – гумором, про інше – гострим сатиричним пером. Мріяв пізніше створити на цьому матеріалі книгу, щось подібне до «Нарисів бурси» Помяловського. Його любили за щирість і душевну щедрість. Він міг годинами розповідати про найновіші літературно-мистецькі течії. Знаючи досконало німецьку, французьку і польську мову, знайомився з усіма європейськими подіями і популяризував їх.
Осипу Доорохольському належить низка оригінальних поезій. Трагічною нотою звучить його передсмертний вірш «Я вмру, і вже, здається, скоро». Поет вмирає з думою про свою землю і рідний народ, для якого він мріяв ще багато зробити:
Ліричні вірші поета з’явилися друком після його смерті в журналі «Літературно-науковий вісник» за 1900 рік, а потім у «Літературному збірнику, зложеному на спомин Олександра Косинського» (1903), збірнику «На вічну пам’ять Котляревському» (1904), декламаторі «Розвага» та збірнику «Досвітні вогні» (1906). Низка поезій («Не співай нам тепер, бандуристе», «Поле, давно вже плугами поранене», «Ніч, ніби день той», «Рідний, скривджений краю», «Я вмру. І вже здається скоро», увійшла до антології «Українська муза» (1908).
За свідченням сучасників поезії Доорохольського вражають насамперед віртуозністю. Особисті мотиви в поезії органічно єднаються з громадянськими, з його патріотичними почуттями й настроями.
До творчої спадщини О.О.Доорохольського звертаються і зараз, адже вона проникнута життєстверджуючим оптимізмом, вона є взірцем служіння своєму народові.

МОРОЗ Михайло Якимович

Михайло Якимович Мороз народився 20 травня 1905 року в с. Бубнівка Гайсинського району в сім’ї селянина бідняка. Батько його – Мороз Михайло Іванович, мати – Олена Фабіянівна. Було в сім’ї, крім Михайла, три сестри: дві старших – Раїса, Лідія, молодша – Наталя.
Навчався Михайло в Бубнівській початковій школі, потім в Гайсинській гімназії. Закінчив Гайсинський землемірний технікум і після того працював на заводі «Серп і молот» в м. Харкові. З 1928–го по 1931 рік був співробітником редакції газети «Колгоспне село».
Тодішні кращі молоді поети міцно тримали руку на пульсі епохи, відчували сучасність і оспівували її в міру свого таланту.
До таких поетів треба віднести Михайла Мороза, якому передчасна смерть не дала змоги розвинути свій безперечний поетичний хист, досягти більшої майстерності і розвитку.
Михайло був покликаний в Червону Армію, якій згодом присвятив найбільше своїх віршів ( «На марші», «Призовний заспів» та інші).
Поет знайшов теплі ліричні слова, щоб оспівати молодих робітників і селян в червоноармійській формі, їхні трудові будні і героїку, законну гордість захистів кордонів Батьківщини, їх бойову готовність.
Відслуживши службу командиром, Михайло Мороз гаряче прийнявся за журналістську працю в газеті «Вісті».
Він полюбив часті відрядження від газети, які давали змогу йому як кореспондентові багато їздити по країні і бачити, рости і творчо збагачуватися. На той час вірші і нариси М.Мороза, будучи актуальними і цікавими, систематично друкувалися в республіканській пресі, і мали схвальний відгук у масового читача. Молодий і темпераментний Михайло постійно перебував у творчих пошуках, його поезії стають все більш романтичними й ліричними.
Михайло Мороз – автор поетичних книжок «Куємо перемогу» (1932), «Світанкова зустріч» (1936), книжок оповідань «Вертуни» (1930), «Розвідачі» (1931), нарисів «Вугільний крос» (1932), «Румунський «Рай» (1933), повістей «Гнані і голодні» (1932), «Повісті мого життя» (1933), п’єси для дітей «Зміна – зміні» (1932), яка широко використовувалась шкільною художньою самодіяльністю. Поема «Світанкова зустріч» вражає романтичним сюжетом і ліричністю.
Молодий і темпераментний Михайло Мороз не міг стояти осторонь тодішніх літературних шукань, пробував працювати і в «лівому плані», як знов-таки може пересвідчитись читач на віршах, розташованих драбинкою, із складною інверсією, з використанням численних знаків пунктуації.
Судячи з того, що остання книжка М.Мороза вийшла друком у 1936 році можна вважати, що шал сталінського терору поглинув його в 1937-1938 роках.
Судово-слідчої справи М.Мороза в архівах не виявлено. Отже, про час його арешту, перебіг слідства, місце відбуття покарання і смерть документальних даних немає.
В його особовій справі, яка зберігається в Спілці письменників України, членом якої він був, є копія ухвали Військової колегії Верховного Суду СРСР від 8 жовтня 1957 року про те, що судову справу щодо нього припинено за відсутністю злочину. У згаданій справі є позитивні відгуки про творчість цього письменника, які належать Павлові Усенку та Юрію Гундичу. Останній, зокрема, засвідчує, що перед арештом Мороз закінчив роман «Диплом» про життя на Західній Україні за пілсудщини. Рукопис було відредаговано в Держлітвидаві України і повернуто авторові для перегляду. Але з арештом письменника весь його архів, в тому числі і рукопис роману, безслідно зникли.
Михайло Мороз прожив лише 39 років. Та його вірші, прозові твори не забуто. В 1961 році Спілка письменників України видала його «Вибрані поезії». На творчості поета можна навчитися поетичної гостроти і актуальності, бойового пафосу, молодечого запалу.

МАНТАК Василь Федорович

Мантак Василь Федорович народився 10 серпня 1930 в селі Жерденівка Гайсинського району.
В 1938 році пішов в перший клас Жерденівської неповно-середньої школи. З 1941 року по 1944 рік в школі не навчався з обставин Великої Вітчизняної війни. З 1944 року Василь Федорович продовжив навчання у школі і закінчив сім класів.
Восени 1950 року він проходив строкову службу у військово-морському флоті. Після закінчення строкової служби з 1955 року по 1959 рік Мантак Василь Федорович навчався у Вінницькому агролісомеліоративному технікумі, де отримав професію техніка-лісовода.
У своєму житті Василь Федорович отримав дуже багато спеціальностей та працював на різних посадах. Починав свій трудовий шлях в колгоспі імені Леніна села Губник заступником голови колгоспу. Потім він робив інспектором в управлінні сільського господарства Гайсинського району. З 1966 року по 1972 рік працював в системі цивільної оборони, потім уповноваженим по використанню трудових ресурсів Гайсинського району. Далі його трудовий шлях проходив на посаді голови профспілкової організації Гайсинського держлісгоспу.
В 1971 році Василь Федорович закінчив Українську Ордена Трудового Червоного прапору сільськогосподарську академію в місті Києві.
Життя Василя Федоровича Мантака тісно пов’язане з поезією. Вірші почав писати в чотирнадцятирічному віці. Перші вірші з’явились на сторінках газет та журналів в 1990 році. Писав на злобу дня, патріотичні, ліричні, в яких прагнув відобразити все те, чим наповнене життя. Його твори знаходять своїх читачів не тільки в Гайсинському районі на Вінниччині. Друкувався в обласній та республіканській пресі. На його вірші створив чимало пісень самодіяльний композитор Гайсинщини М.І. Дорц.
25 липня 1992 році в газеті «Земля подільська» вийшла перша невеличка добірка віршів під назвою «Душі відгомін». Згодом вийшли збірки «За покликом серця», «Окрилена любов», «Духом незламні», «Долею призначена», «Наруга», «Краса Поділля», «Місто над Собом», «Дотик до музи». Основні мотиви його творів – любов до України, доля рідного краю, краса його природи, любов до жінки, щира сповідь про місце поета в житті та в поезії. Помер Василь Федорович Мантак в 2012 році.

ДМИТРЕНКО Микола Костянтинович

Дмитренко Микола Костянтинович народився 19 грудня 1955 року в селі Зятківці Гайсинського району Вінницької області. Закінчив Зятківецьку середню школу ім. Г.Т.Танцюри, філологічний факультет Київського університету імені Т.Г. Шевченка (1979), аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М.Т. Рильського АН України (1983, спеціальність – фольклористика).
Працював завідуючим відділом листів та масової роботи, відповідальним секретарем редакції районної газети «Зірка» в Теплику Вінницької області (1973-1974; 1979-1980).
Микола Дмитренко – член Національної спілки письменників України, доктор філологічних наук, завідувач відділу фольклористики, старший науковий співробітник, член Вченої ради Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського Національної академії наук України, керівник секції фольклористики Малої академії наук України «Дослідник», головний редактор часопису «Народознавство» (з 1993 р.), заступник головного редактора журналу «Народна творчість та етнографія», директор видавництва «Народознавство» (з 1993р.). Учасник міжнародних кінофестивалів у Марселі (Франція, 1997), Роттердамі (Голландія, 1998). Читав лекції в Сорбонському університеті (м. Париж, Франція, 2004).
Микола Костьович почав друкуватися з 1971 року в газеті «Трибуна праці» (м. Гайсин). Основні праці: «Теорія народної словесності як напрям вітчизняної філологічної науки 60-80-х ХІХ століття» (1983), «О.О. Потебня – збирач і дослідник фольклору» (1985), «На крилах народної пісні» (у співавторстві), «Михайло Панасович Стельмах» (обидві – 1986), «Збирачі народних перлин: Гнат Танцюра, Настя Присяжнюк, Іван Гурін, Мирослав Мисик» (1989), «Олексій Іванович Дей: бібліографічний покажчик праць» (1990), «Український сонник» (1991), «Словник українського фольклору» (1993), «Словник символів» (у співавторстві – 1997) та інші. Автор повістей та оповідань «Допит» (К., 1989), збірка віршів «Мандрівник» (1994), «Материк і море» (1998), роману «Чорна вівця» (1999), «Люблю твій усміх загадковий: Інтимна лірика» (2005), «Квіти добра: Лірика» (2005).
Упорядник збірки «Жартівливі та сатиричні пісні», «Українські народні пісні в записах Олександра Потебні» (обидва – 1988), «Де живе жар-птиця?» (1991), «Лицарі волі: Легенди та перекази України» – Книга 1 (у співупорядкуванні), «Повір’я», «Українські міфи, демонологія, легенди» (всі – 1992), «Українські балади» (1993), «Народні повір’я» (1994), «Символіка сновидінь: народний сонник» (1995), «Весілля в селі Зятківцях. Записав Гнат Танцюра» (1997). «Гнат Танцюра. До 100-річчя від дня народження» (2001), «Українські народні пісні в записах Гната Танцюри» (2001), «Народні загадки» (2003), «Українська фольклористика: Історія, теорія, практика» (2001), «Українська фольклористика другої половини ХІХ ст.: школи, постаті, проблеми» (2004). Співавтор, співупорядник, редактор, навчальних посібників «Уроки з народознавства» (1995), «Як писати твори» (1996).
За редакцією М.Дмитренка опубліковано серію навчальних посібників Г.Дмитренко та Ю.Росохи «Українська мова» (для 5-11-х класів) (1999 – 2005), Г. Красікової та О. Павленка «Хрестоматія з музики для 5 – 6-х класів (1999), А.Дмитренка, Л. Захаріяш «Основи почеркознавства» (2004), збірники психодіагностичних тестів А.Дмитренка «Хто ти, людино?» (1996 – 1998), поетичні книги Ю.Дмитренко, П.Поліщука, П.Ткачука, І.Притики та ін.
Прозові, поетичні, літературно-критичні, публіцистичні твори публікувалися в журналах «Вітчизна», «Київ», «Дніпро», «Україна», «Радуга», «Народна творчість та етнографія», «Слово і час», «Наука і суспільство», «Київська старовина», «Українська культура», «Український церковно-історичний журнал», газетах «Літературна Україна», «Культура і життя», «Урядовий кур’єр», «Голос України», «Демократична Україна», «Правда України», «Сільські вісті», «День», «Молодь України», «Україна молода», «Шлях перемоги», «Українське слово», «Український форум» та ін.
М.Дмитренко – член редакційної колегії серії «Український історичний роман» видавництва «Український центр духовної культури» (опубліковано майже тридцять книг серії), учасник багатьох виставок. Нагороджений «Подякою» та годинником Київського міського голови, дипломом першого ступеня за краще мініатюрне видання на Міжнародній книжковій виставці «Книжковий сад – 2004».

ГОЛОВКО Олег Федотович

Народився Олег Федотович Головко 01 листопада 1940 року в с. Рахни Гайсинського району в сім’ї колгоспника. Закінчив Томський електромеханічний інститут залізничного транспорту. Працював інженером на залізниці, заступником начальника Першої дистанції сигналізації і зв’язку у м. Кременчуці, та БАМі, знову у Кременчуці.
Пише російською та українською мовами. Автор збірок «Над Томью – рекою» (1961), «Мои друзья», «Радио на сосне» (1963), «Стежка до рідної хати» (1968), «Поїзди надії» (1984), «Музыка стальная» (1987).
Член Національної спілки письменників України з 1974 року.

ЩЕГЕЛЬСЬКИЙ Павло Григорович

Народився Павло Григорович Щегельський 3 липня 1946 року в с. Ошихліби, Кіцманського району, Чернігівської області в сім’ї вчителів. У дворічному віці разом з батьками приїхав в с. Кисляк Гайсинського району. Навчався в Строжинецькому лісному технікумі, закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. Працював на будівництві шляхів, у газеті «Сільські вісті», літконсультантом Кабінету молодого автора СПУ, потім в журналі «Сучасність».
Перші публікації з’явились у Гайсинській районній газеті у 1965 році.
Павло Григорович Щегельський – поет прозаїк, автор численних книг, серед яких романи: «Зустрічаємось на Хрещатику» (1982), «Ранні яблука» (1982), «Двоє» (1985), «Притулок для подорожнього» (1989), «Діловари», «Летюча птаха», «Полювання на гомо сапієнс» (1992), «Хата – читальня» (2004) та інші. Ряд творів Щегельського перекладено російською, польською, чеською мовами.
Павло Григорович – лауреат премій «За талант і громадську мужність», нагороджений Грамотою і Дипломом Київського міського голови за високий професіоналізм. Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників.

КЕРАНЧУК Петро Якович

Народився Керанчук Петро Якович 12 червня 1943 року в с.Зятківці Гайсинського району в багатодітній родині. Навчався в середній школі с.Зятківець з 1950 по 1960 рр. Певний час працював у рідному колгоспі трактористом. В 1962 році закінчив курси продавців-товарознавців в м.Гайсині і працював продавцем. Потім – повістка в армію. Закінчив Харківське авіаційно-технічне училище з відзнакою. Одержавши звання лейтенанта, прослужив в Збройних Силах 27 років. Кочівне життя військовослужбовця – від Далекого Сходу до території Угорщини. Останнє місце служби – м. Чугуїв Харківської області, де проживає і нині.
Поетичною творчістю почав займатися після звільнення з лав Збройних Сил в 1989 році. З тих пір досяг певних успіхів. Лауреат фестивалю «Печенізьке поле» – 2002 р.» в номінації «Проза», «Людина року м. Чугуїв» в номінації «Працівник культури», диплом в фестивалі гумору і сатири «Шельменко вітає», «Почесний козак Слобожанщини» та інші.
Вийшли дві збірки віршів та прози: «Віра» (2001), «Надія» (1998).
Поетичні твори автора приваблюють цілковитою щирістю і глибиною думки. Поет пише про людські взаємовідносини, про природу рідного краю, про нашу дійсність.

ПАЛАМАРЧУК Алла Володимирівна

Алла Володимирівна Паламарчук народилась в с. Горенка Київської області в сім’ї учителів 14 квітня 1937 року. Рано з сестрою осиротіли. Згодом переїхали до бабусі в с. Карбівка Гайсинського району, Вінницької області.
Закінчила Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка в 1974 році.
З 1964 року працює учителем української мови і літератури в Гунчанській загальноосвітній школі.
З дитинства закохана в літературу, поетичне мистецтво. Її вірші неодноразово друкувалися в районній пресі. Творчий доробок поетеси чималий, але до друку вийшла лише перша збірка «Українське багатоголосся», де зібрано різножанрові поетичні твори, які і розкривають глибину душі Вчителя, Жінки, Поетеси.

СОБКО Євгенія Василівна

Народилась Євгенія Василівна Собко 11 листопада 1943 року в с. Басаличівці в сім’ї селянина. Після закінчення школи вступила і закінчила Одеський педагогічний інститут. Працювала вчителем молодших класів в селищі Завалля на Кіровоградщині. В роботі Євгенія Василівна була окрилена любов’ю до дітей, за що відзначена званням «Відмінник народної освіти» та «Вчитель-методист».
Перші поетичні рядки народилися після закінчення педагогічної діяльності в школі і присвячувались вони родині, дітям, філософським роздумам про світ, його цінності, духовність людини.
Перша збірка віршів Є.В. Собко, яка називається «Сповідь душі чи осінні струни», була видана в Києві 1998 року. Друга збірка «Про все, що серцем відчуваю» була видана у Вінниці 2008 року.
Євгенія Василівна писала також статті на педагогічні теми, друкувалась у районній та обласній пресі.

КОЛІСНИЧЕНКО Анатолій Іларіонович

Народився Анатолій Іларіонович Колісниченко 15 лютого 1943 року в селі Косанове Гайсинського району в селянській сім’ї. У 1960 році закінчив Кузьминецьку середню школу. Після навчання в Немирівському педагогічному училищі (1960 – 1962) вчителював у Кам’янській школі-інтернаті на Запоріжжі, був інструктором Гайсинського райкому комсомолу. Здобув вищу освіту на філологічному факультеті Одеського університету (1968). Викладав у Одеському медичному інституті, завідував відділом обласного телебачення, був директором обласного відділення Укрлітфонду, головою правління Одеської організації СПУ (1983-1987).
Друкуватись почав з 1964 року. Видав збірки новел та повістей «Дві притчі одного дерева» (1967), «Хроніка Івана Скоромоха» (1972), «Далекий голос зозулі» (1975), «Світло вершин» (1976), «Таємниця безсмертя» (1983), «Честь» (1986), «Новели» (1988), «Флейта для адвоката» (1989), романи «Птахи у відкритому морі» (1979), «Полум’я тополі» (1986), «Катарсис». За мотивами новел А.Колісниченка знято фільми «Далекий голос зозулі» (1986), «Женихи» (1987). Деякі твори перекладено російською, молдовською та іншими мовами.
Анатолій Іларіонович лауреат премії «За кращу книгу молодого письменника СРСР» (1975) та премії ім. Ю.Яновського (1990).
Член Національної спілки письменників України з 1968 року.

МИРОНЮК Лавро

Народився Лавро Миронюк 18 серпня 1887 року в багатодітній родині сільського вчителя Зіновія Якимовича Миронюка та його дружини Лукії Гаврилівни. Лавро Миронюк після закінчення церковнопарафіяльної школи впродовж 1903-1906 років навчається у Степашківській 2-класній церковно-учительській школі, закінчивши її із загальною оцінкою „4”.
Згодом Лавро Миронюк вчителює у Вороновицькому 2-класному народному училищі, звідси його мобілізовують на фронти Першої Світової війни. Після демобілізації повертається до учительської праці, зокрема, вчителює у початковій школі села Могильне, нинішнього Гайворонського району Кіровоградської області.
Під час визвольних змагань вступає до українського війська (до полку, яким командував його земляк – карбівчанин Ананій Волинець), а після їх поразки відступає до Польщі, де зазнає інтегрування у таборі біля Варшави.
У 1921 році Миронюк переїздить до Праги і вступає на філософський факультет Празького університету. Одночасно відвідує курси в українському вільному університеті.
У 1922 році Лавро Миронюк, втомлений життєвими негараздами, зазнає розладів душевного здоров’я і через це змушений лікуватися у психіатричній клініці «Катержілка». Через кілька місяців йому покращало, він повернувся до нормального життя і поселився в чеському селі Солописках. Восени 1923 року поет дістав австрійську візу й переїхав до Відня.
Важко сказати, чому він зважився на такий трагічний для нього крок. Адже в Празі він мав друзів, які підтримували його і які змогли б зберегти хоча б його творчість. Але він поїхав до Відня. Можливо тому, що в уяві тогочасних людей Відень був містом музики, світла, краси, тобто містом духовного оздоровлення. Але потрапив він тут на тяжку ніч. Стан його здоров’я знову погіршився, і його віддали до австрійської психіатричної лікарні. Там він і зник – ніякої звістки про нього не залишилося. Можна припустити, що його вбили нацисти з іншими психічно хворими пацієнтами, виконуючи свою політику «оздоровлення раси».
Як виявилось, знав про Лавра Миронюка і його земляк – талановитий поет – борець Василь Стус. У листі до письменниці Віри Вовк від 14 квітня 1971 року він писав: «Ще одна в мене новина: недавно довідався, що з мого рідного села вийшов цікавий поет трагічної долі Лавро Миронюк. Від тієї хати, де жили мої батьки і де я народився, зовсім недалеко. Оце я одержав листа від його молодшого брата. Він дотепер не вірить, що брата нема. Навіть подав мені адресу 1927-1929 рр., коли ще мав від хворого листи із психіатричної лікарні… Вірші його мені запали в душу, навіть здалося, що являє якусь субстанцію нашого села». На жаль, доля була не вельми прихильною до поета, як у життєвих, так і творчих планах.
Лише кілька віршів опублікував Лавро Миронюк у журналах «Веселка» та «Студентський вісник». Решта його поезії була в рукописах.
Однак через тогочасні бурхливі події із неї до наших днів дійшла лише дещиця, і то, завдяки знайомому Миронюка, поету Олексію Стефановичу, який переписав до свого щоденника 61 вірш.
А написав поет майже 800 віршів і довгих поем. 300 з них подарував Олексі Стефановичу, а 500 кращих творів забрав з собою до Відня. Творча спадщина Лавра Миронюка розділила його долю, розтанувши у мороці ночі української бездержавності.

НЕБОРЯЧОК Федір Матвійович

Народився Федір Матвійович Неборячок 17 серпня 1919 року в с. Михайлівка Гайсинського району. Навчався в Михайлівській школі, де почав і свою трудову діяльність в якості піонервожатого. Школу закінчив на відмінно і в І934 році посту¬пив в робітфак при Київському лісотехнічному інституті. З 1937 по 1943 рік – студент філологічного факультету Одеського університету.
І943-І946 – курсант військового училища, офіцер діючої армії. Разом з військами 2-го українського фронту дійшов до перемоги. Був поранений. Одержав інвалідність II групи ВВв.
З І946 року – аспірант Львівського університету, захистив кандидатську дисертацію і одержав звання кандидата філологічних наук.
З 1953року – доцент кафедри української літератури названого університету.
З І966 по 1972 рр. – відповідальний редактор збірника «Українське літера¬турознавство», що видавався при Львівському університеті. З 1972 року був проректором по науковій роботі Полтавського педінституту.
В 1982 році пішов на пенсію, але ніколи не кидав наукової роботи, підтримував тісні зв’язки з видатними українськими письменниками, науковцями і вченими з Львівського університету.
Багато видав наукових робіт та перекладів зі слов’янських та захід-ноєвропейських творів. Особливо з болгарської, польської.
Основні праці: «Максим Рильський: літературно-критичний нарис» /Львів,1955/; «0.С.Пушкін українською мовою» /Львів,І958/; «Заповіти братерства і дружби народів» /Львів,І961/; «І мене в сім’ї великій…» /до 100-річчя з дня смерті Т.Г.Шевченка /1861-І961/ /Львів,1961/ та ін.
В останні роки проживав у с. Михайлівці, де і помер 19.02.2003р.
Присвоєно йому звання “Почесний житель села”.

КОСЕНКО Ірина Василівна

Ірина Василівна Косенко народилась в красивому і квітучому селі Краснопілка Гайсинського району на Вінниччині 15 квітня 1965 року.
Мама, Скрипка Тамара Петрівна, працювала головним бухгалтером в сільському споживчому товаристві села Краснопілки; батько, Косенко Василь Григорович, – хірургом – гінекологом в Ужгороді – чарівному куточку Закарпаття. Батько писав вірші, малював чудові картини.
Взірцем у житті стали батькові батьки – набожні християни, дідусь Григорій та бабуся Ярина Косенки – в молодості члени церковного хору. На все життя запам’яталися Ірині пахощі бабусиних мальв, марун, любистків і м’яти, а ще запашне подвір’я в споришах і голуба диво-хатинка з пахучими кущами бузку.
Вірші почала писати з дитячих літ, друкуватися – в сьомому класі.
Закінчивши десятирічку села Краснопілки, потім – у 1986 році Вінницький державний педагогічний інститут ім. М.Островського, стала викладачем української мови і літератури.
Перші кроки Ірини Василівни в літературу пов’язані з районною газетою «Трибуна праці», з літстудією «Голубі вітрила». Перші учителі наставники: Н.Т.Громовий – почесний громадянин села, Л.Г. Фарафон, Ю.П. Ковч, О.П. Рябокінь, О.Д. Ткачук. Під їхнім керівництвом шліфувала свої перші дитячі кроки в літературі.
Навчаючись у 10 класі, отримала призове місце в конкурсі поетів-початківців, що проводилась в стінах педагогічного інституту.
З того часу почався стрімкий злет від сторінок «Трибуна праці» до публікацій в обласних та республіканських газетах «Вінниччина», «Комсомольське плем’я», «Освіта», «Гайсинський вісник».
Студентські виступи на літературних вечорах, на підприємствах, в школах Вінниччини, записи на радіо… Керувала роботою відома всім поетеса, член СПУ – Н.Ю.Гнатюк та А.М.Подолинний, нині професор. Зустрічі з В. Забаштанським, Д. Павличком, А. Бортняком, В. Рабенчук, Т. Яковенко та іншими знаменитостями – все залишило гарні спогади про студентські роки.
Більше як 20 років педагогічної діяльності в школі… За цей час друкувалась в альманасі «Подільська пектораль». Завдяки обласній та районним профспілкам вийшла збірка творчої інтелігенції Вінниччини «З любов’ю в серці», куди ввійшли і творчі доробки Ірини Василівни. Ірина Василівна має спільні творчі доробки про людей села Краснопілки на сторінках «Трибуни праці» і з редактором Ю.П.Ковчом. ЇЇ вірш про Афганістан увійшов до книги «Афган».
Косенко співпрацює з композиторами Гайсина М.І Дорцом, з учителями музичної школи Л.Г. Зозулею та Т.В. Буряковою. Є спільні напрацювання з композитором Вінниччини Миколою Янченком.
Ірина Василівна Косенко – член обласного об’єднання ім. Василя Стуса під керівництвом Члена СПУ Василя Кобця.
Вийшли збірки «Життя для Христа», «Кетяги подільської калини і проміння сонця та добра», «Бузкові сутінки», «На Поділлі синьоокім», «Бузків подільських пахощі духмяні», «З тернистих нив до зоряного неба», «Краснопілко моя чарівна», «До школи кличе дзвінок гомінкий».
У рідному краї Ірина Василівна знана і як педагог від Бога, і як Жінка – Мати складної долі, і як Людина відкритого серця, щедрої душі.

РОЗУМІЄНКО Омелян Дмитрович

Народився Розумієнко Омелян Дмитрович 6 (19 січня) 1905 р. в селі Лави, Сосницького повіту Чернігівської губернії. Батько займався хліборобством. У 1916 р. закінчив чотирирічну сільську початкову школу. Далі навчатися не було коштів. У 1922 р. був у числі організаторів у селі Комсомолу і першим його секретарем.
У 1926 р. переїхав до Новоросійська, звідки згодом був відряджений на навчання до Кубанського робітфаку, який закінчив у 1929р., вступивши до Північнокавказького Крайового українського педінституту на мовно-літературний факультет. Восени 1932 р. закінчив цей інститут і був залишений екстерном на кафедрі літератури. Навчаючись в інституті, з 1930 р., працював літробітником Краснодарської газети «Красное знамя – Червоний стяг». З 1931 р. – відповідальним секретарем газети «Червоний стяг», а з кінця січня 1932 р. – редактором цієї газети.
Друкувати вірші почав у крайовій українській «Червоній газеті» в 1927 р. З того часу низку віршів надрукував у крайовій і краснодарській газетах. З 1930р. почав писати прозою. Нариси й оповідання надруковані в різних збірниках і журналах. У 1931р. українська секція Кубанської АПП в Краснодарі видала перший збірник віршів «Поезії».
У 1933 р. Розумієнко переїхав до Харкова для продовження навчання в аспірантурі з української літератури, але був спрямований на посаду редактора до Держвидаву «ЛіМ». У 1937р. був вибраний на голову Правління Харківського обллітфонду. 9-го лютого 1942р. був мобілізований до армії – м. Аткарськ Саратовської області. У званні старшого політрука служив в армійській газеті «Отвага». Армією командував генерал Власов. 25 червня 1942р. дістав важке поранення і потрапив у полон. Перебував у Гатчинському таборі для військовополонених, а потім у штрафному таборі в Австрії. Після звільнення потрапив до радянського табору у Вишньому Волочку Калінінської області. 16.06.1948р. засуджений «За измену Родине» на 10 років таборів.
Перебування 11 років в неволі, з яких 8 – в радянських таборах, підірвали здоров’я поета. Багато прийшлось пережити цьому страждальцю, однак, мабуть за всі пекельні поневіряння доля вирішила таки всміхнутися до нього хоч на схилі віку. В Казахстані познайомився і одружився з українкою Анастасією Терентіївною, родом з с. Крутогорба Гайсинського району.
Майже чверть віку відігрівала вона щастям його зболену душу, не покинула, коли якось упав він спаралізований – відняло мову і праву сторону тіла, а відтак привезла під тепле сонце свого Поділля, у мальовниче село Крутогорб.
Не стало О.Д. Розумієнка 17 вересня 1980 р. Залишив Омелян Дмитрович творчий спадок. Було опубліковано збірники «Поезії» (Краснодар, 1931), дві книги нарисів «За наше добро» (Ростов-на-Дону, 1932), «Сади» (Харків, 1932), книги оповідань «Діло в людях» (1934), «Палець» (1937), повісті «Чонгарці» (1938), «Матя» (1934), «Місто героїв» (1941), роман «Злам» у двох книгах (1932-1935).
Шанують пам’ять Розумієнка О.Д. в с. Крутогорбі. За розпорядженням голови облдержадміністрації його могилу взято під державну охорону.