Мистецька Гайсинщина

БАЛАЦЬКИЙ Дмитро Євменович

        Дмитро Євменович Балацький народився 8 листопада 1902 року в місті Гайсині, у сім’ї хлібороба і теслі Євмена Івановича Балацького. Зростав Дмитро у родині, яка любила працю і пісню. Співали дома під час відпочинку, співали в полі, на вулиці, а особливо у свята, коли „Збирається рід до роду”. Батько, мати, брати – всі були добрими співаками. У 20-х роках молодий музикант навчався у Київському музично-драматичному інституті ім. М.В.Лисенка, керував студентським хором Київських вузів. Його диригентська діяльність почалась в м.Гайсині. Він один з засновників і керівників гайсинської хорової капели „Зірки”. Це був чудовий хоровий колектив, який мав спроможність виконувати складний репертуар, і в тому числі всі кантати М.Лисенка та слова Т.Г.Шевченка. В 1936-38 роках Балацький був керівником і головним диригентом Державної зразкової Капели бандуристів УРСР.
У жовтні 1949 року Дмитро Євменович перебрався до Полтави на посаду керівника хорового колективу обласної філармонії.
У 1951-62 роках Балацький керував хором Полтавського паровозоремонтного заводу, одночасно викладав у вечірній музичній школі. 16 учнів цієї школи утворили чоловічий вокальний ансамбль, з котрим Дмитро Євменович працював при обласному Будинку художньої творчості більше 20 років. В репертуарі всіх хорових колективів, очолюваних Д.Балацьким, незмінно були твори на вірші Т.Г.Шевченка. ”З малих років люблю творчість М.Лисенка, особливо на слова Шевченка, так рясно просякнуті інтонаціями української народної творчості, писав Дмитро Євменович.
На Україні, звичайно, не знайдеться такої людини, яка б не чула, не знала пісні „Розпрягайте, хлопці, коні”. А народилась вона у Гайсині, з гайсинських садів жар-птицею вилетіла в широкий світ і здобула собі всенародну славу. Дужі крила цій славній пісні дав у 1918 році Дмитро Балацький і лунає над Україною ця чудова пісня.
Вийшовши на пенсію Д.Є.Балацький продовжував жити піснею. Безмежно відданий народній пісні Дмитро Євменович до останнього подиху дбав, аби ширше просторилась її слава.
Талановитий український диригент помер 15 березня 1981 року у Полтаві.

БОНДАР Пилип Мусійович

        Народився Пилип Мусійович Бондар в с.Чечелівці в бідній селянській сім’ї. Закінчив чотири класи початкової школи, потім навчався у семирічці с.Зятковець.
У 1929 році Пилип разом з хлопцями-односельцями їде на шахти Донбасу. Працював прибиральником породи, коногоном, електрослюсарем. Без відриву від виробництва закінчив художній робфак. Потім навчається в Київському художньому інституті, стає скульптором.
Трудовій людині присвячує Мусійович свої твори. Експоновані на Республіканській виставці, вони стверджували, що в галузь станкової та монументальної скульптури прийшов зрілий майстер. Десятки замовлень виконав наш земляк в галузі декоративної скульптури. Його руками створено чимало пам’ятників на братських могилах воїнів, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни.
За бойові і трудові заслуги П.М.Бондаря нагороджено багатьма медалями. Він – член Спілки художників України.

БРИЖАНЬ Сергій Миколайович

         Народився 1.01.1956 р. в с. Ситківці Немирівського району Вінницької обл. Дитинство провів у м. Гайсин Вінницької області, вчився у школі №2 (до переїзду сім’ї 1966 року до м. Хмельницького).
У 1973 році після закінчення Хмельницької СШ №17, був прийнятий в Хмельницький обласний театр ляльок актором, де працював сезон 73-74 років.
1974 – 1978 – вчився в Харківському інституті мистецтв ім. І. Котляревського. Отримав спеціальність «актор театру ляльок». 1978 -1980 – служив в Радянській армії.
1980 – 1981 – працював актором Хмельницького обласного театру ляльок.
1981 – 1986 – навчався в Ленінградському державного інституті театру, музики і кінематографії, де отримав спеціальність режисура драми зі спеціалізацією «режисура театру ляльок»
1986 – 1989 – по розподілу працював режисером – постановником Рівненського обласного театру ляльок.
З 1989 року – головний режисер Хмельницького академічного обласного театру ляльок.
Вистави відзначені на багатьох міжнародних фестивалях в Україні, Польщі, Болгарії, Білорусі, Югославії, Молдові, Росії, Фінляндії.
Здійснив понад 80 постановок вистав в театрах Хмельницького, Рівного, Вінниці, Івано-Франківська, Чернігова, Львова, Києва, Сімферополя, Полтави, Одеси, Луганська, Донецька, Чернівців, а також: Бреста, Могильова, Вітебська (Білорусь), Беджіна (Польща), Іваново (Росія).
Кращі з них – «Лошатко» – за М.Шолоховим, «Русалонька» за Г.Х.Андерсеном, «Слоненя» за Р.Кіплінгом, «Добренький Принц» за А.Шмідт, «Сни про Вінні» за А.Мілном, «Полісяночка» О.Смика, «Хом’ячок та північний Вітер» Х.Паукша, «Вистава мандрівного лялькаря» Х.Юрковського, «Чарівна зброя Кензо» за японськими легендами, «Чарівна лампа Аладдіна» – за казками Тисячі о однієї ночі, «Тарас» Б.Стельмаха, «Івасик-Телесик», «Пан Коцький», «Колобок», «Котигорошко», «Оленка та Іванко» – за народними казками, «Чи можна грошима річку загатити» -за Г.Хоткевичем, «Різдвяна ніч», «Відлуння», «Сімейний Вертеп» – вистави на тему Різдва, «Чумацький Шлях» – за ідеєю Ірини Уварової, «Любов до трьох апельсинів» за К.Гоцці, «Лесині листи» – за дитячими листами Л.Українки.
Автор численних п’єс, інсценізацій та авторизованих перекладів, які з успіхом йдуть на сценах багатьох театрів ляльок.
Кращі вистави режисера виростають з фольклорних джерел, в яких за всієї свободи інтерпретації зберігаються корінні еталони народної культури. Ці вистави позначені древнім, предковічним ритуалом, який в поєднанні з європейською культурною традицією склав творчий напрямок колективу – поетичний театр.
Член міжнародної Гільдії Вертепників, учасник творчої лабораторії режисерів і художників театрів ляльок під керівництвом І.Уварової; Член правління Львівського відділення Національної Спілки театральних діячів України;
Персональний член міжнародної Спілки діячів театру ляльок (ІЖІМА), член Ради українського центру ІЖІМА;
Лауреат Премії Національної спілки театральних діячів України ім. В. Клеха (Україна-США) – (за створення унікальної знакової системи вирішення лялькових вистав); Лауреат Премії Кабінету Міністрів України ім. Л. Українки; Заслужений діяч мистецтв України.

ЗАГОРОДНЮК Федір Іванович

           Народився Загороднюк Федір Іванович в с. Гунча. З шестирічного віку почав креслити олівцем на папері та вугіллям на землі. А вже в третьому класі Гунчанської школи пробував малювати своїх однокласників з натури.
Рано залишився сиротою. З Гунчанської школи потрапив у Кіблицький дитячий будинок. У 1937 році вступив у Херсонське училище мистецтва. Роботи аквареллю та олівцем виставлялись на виставці в Ленінграді. Брав участь у воєнних діях Великої Вітчизняної війни, в боях під Харковом, Сталінградом.
В 1950 році закінчив Київський Державний інститут художників. Тоді ж одержав звання художника живопису.
Часто бував у творчих відрядженнях в Криму, Одесі, Москві, Ленінграді, колгоспах Херсонщини. Писав портрети вчених, передовиків виробництва. Роботи Ф.І. Загороднюка експонувались на республіканських виставках.

ЗАРКОВ Володимир Григорович

       Зарков Володимир Григорович народився 22 червня 1945 року в м. Гайсині. Зростав Володя у великій дружній сім’ї. Батько був художником, мати – домогосподаркою. В сім’ї було п’ятеро дітей, Володя – наймолодший. Всі гарно співали, особливо гарний голос був у матері.
Навчався Володя у школі №5 м. Гайсина. Ще в дитячі роки розпочав займатися співом, брав активну участь в роботі вокального гуртка Будинку школярів. Неодноразово був переможцем районних оглядів художньої самодіяльності, часто виступав на обласних оглядах, фестивалях, конкурсах. По закінченню школи навчався у Вінницькому музичному училищі, згодом поступає в Київську консерваторію, де навчається по класу М.Єгоричевої з 1969 по 1975 рр.
З 1965 по 1999 рр. Зарков – соліст Заслуженого ансамблю пісні й танцю Київського військового округу. В його репертуарі твори світової та Вітчизняної класики, російські та українські народні пісні.
Дуже популярним був дует В.Заркова та О.Таранця. У їх виконанні українські народні пісні, пісні воєнних літ, відомих композиторів завоювали серця мільйонів прихильників.
Помер Володимир Зарков 21 червня 1999 року.

ПАВЛЮК Микола Артемович

           Народився Микола Артемович Павлюк в м. Гайсині. Потім сім’я проживала в селі Петрашівці, Соболівці Теплицького району. Батько, Артем Платонович, був залізничником. Микола теж працював на станціях Крижополя, Балти, Котовська. А в 1923 році, після демобілізації з лав Червоної Армії, вступив до Одеського художнього інституту.
У 1927 році почав виставляти свої роботи на Республіканській ювілейній виставці. По закінченню інституту працює в Макіївці, потім – у Київському та Одеському художньому інститутах.
Під час Великої Вітчизняної війни брав участь у воєнних діях, в обороні Одеси. А по війні відбудовує і очолює Одеське художнє училище. Багато сил віддає педагогічній роботі, читає в педінституті імені Ушинського і художньому училищі курс історії мистецтв, композиції, графіки. Довгий час був відповідальним секретарем Одеської обласної спілки художників. Микола Артемович працює в галузі станкового живопису. Основні його твори – «Царська воля», «Котовський на чолі партизанського загону», «Над Одесою сходило сонце», «Колгоспний агроном» та інші.
М.А. Павлюк нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

СКАЛЕЦЬКИЙ Родіон Андрійович

         Родіон Андрійович Скалецький народився в багатодітній сім’ї села Михайлівки Бершадського району 23 листопада 1899 року. Був у сім’ї найстаршим. Після місцевої початкової школи навчався в Ольгополі та Степашках.
Велике бажання вчитись привело Родіона Андрійовича в Одеський інститут народної освіти на історичний факультет. Приватно навчався у професора музично-драматичного вузу М.М. Вілінського. Диригентською практикою було керівництво хором інституту, в якому вчився. Там же наважився написати та випробувати перші власні твори і обробки народних пісень.
Природний дар, особлива душевна витонченість, загострене сприйняття навколишнього світу – усе це визначало життєвий шлях Родіона Андрійовича, незважаючи на те, що він не мав професійної підготовки.
Молодий учитель у південних районах колишньої Подільської губернії на своїй батьківщині створював музичні і хорові гуртки, навчав грамоті, допомагав опановувати письменність. Цим займався в 1921-1922 роках, перебуваючи у війську Червоного Козацтва. Ця робота серед дорослого населення, просвітницька, потім культурно-освітня, проводилась до останніх днів його життя.
По-справжньому захопився Родіон Андрійович музикою в Тульчині, куди був призначений на роботу в трудову школу №2. Він пішов слідами Леонтовича в буквальному і переносному розумінні, вивчив усе, зв’язане з діяльністю Миколи Дмитровича. Забажалося відтворити традиції колеги Леонтовича, і от 1927 року міський хор Тульчина під керівництвом Родіона Скалецького дав свій перший концерт, Концертмейстером була дочка Леонтовича Надія Миколаївна, а диригентом – Р.А. Скалецький.
Шість років праці з цим колективом мали великий вплив на формування творчих принципів Скалецького і як молодого композитора. Ще пліднішими були задуми на майбутнє. Та їхнє здійснення надовго відклав арешт.
Цей «подарунок» від радянської влади і її репресивних органів отримав Родіон Скалецький якраз у день свого народження 23 листопада 1932 р. Його звинуватили у контрреволюційній діяльності, але, не знайшовши доказів, звільнили з-під арешту 2 квітня наступного року. Та залишили над ним тінь підозри в українському націоналізмі і вислали в Курську область, у глухе містечко Валуйки. На три роки, а вийшло аж на чотирнадцять.
Лише 1946 року приїздить до Вінниці, де він, незважаючи на таємний нагляд, розпочинає свою діяльність на користь рідної культури. Продовжуючи педагогічну працю у школах та педучилищі, в інституті удосконалення вчителів веде велику роботу із збирання фольклору, пише пісні (особливо відтоді, коли став працювати в обласному будинку народної творчості) та очолив Вінницьке хорове товариство.
Досвід педагога-композитора набув популярного розголосу у його друкованих посібниках. Видавництво «Музична Україна» видало близько 10-ти його підручників: «Пісні для учнів 5-6 класів», «Методика навчання співів у 5-8 класах» тощо.
Збираючи фольклор, старовинні обрядові веснянки, щедрівки на Поділлі, насамперед у рідній Михайлівці, Скалецький не лише популяризував народні шедеври, а й мистецьки їх обробляв, пристосовував до сучасних подій і понять. У співдружності з поетом Василем Юхимовичем, котрий жив у Вінниці, створив цикл обрядових пісень «Щедрий вечір, добрий вечір». Потім ще один: «На Поділлі – весілля», які вийшли окремою книгою у видавництві «Мистецтво» (Київ, 1963 р.). Чимало ліричних пісень написав композитор у співпраці з іншими вінницькими поетами.
Родіон Андрійович постійно вчив і виховував працівників культури, музикантів по всій Вінницькій області, створював колективи хорів, хор-ланки, а в 1970 році організував хор ветеранів Великої Вітчизняної війни і праці в Будинку вчителя м.Вінниці, і був його керівником і диригентом. У 1988 році хору присвоєно звання «народного» та. ім’я Родіона Скалецького.
На 82-му році життя Родіон Андрійович з дружиною переїхав до м. Києва, де продовжував займатись обробкою народних пісень, а також виданням своїх збірників і творів.
Родіон Андрійович Скалецький помер 23 березня 1984 року на 85 році життя і похований в м. Києві на Лісовому кладовищі.

СОВІНСЬКИЙ Юрій Дмитрович

         Народився Юрій Совінський в Казахстані 25 липня 1965 року, виріс на Полтавщині, згодом поселився в м.Гайсині. Художній хист відкрив у собі в 15-16 років, коли під час навчання в середній школі почав малювати кульковою ручкою музичних ідолів того часу: модні ансамблі «Бітлз», «Роллінг Стоунз», Елвіса Преслі. Згодом це знайшло продовження в акварельних пейзажах, натюрмортах, тощо. У Вінницькій художній школі закінчив курси художників-оформлювачів, де отримав основи рисунка, композиції, живопису та іншого. Далі служив в армії, де доводилось поєднувати воєнну підготовку з оформленням різних стендів. Після служби навчався в Київському художньо-промисловому технікумі ім. Кіквідзе на відділенні художнього конструювання.
Потім закінчив Київський державний інститут декоративно-прикладного дизайну ім. М.Бойчука. Навчався в приватній студії Мілаша Кубата Баніча у Франкфурті-на-Майні.
У 1988 році Юрій взяв участь у реставрації Свято-Успенського монастиря в селі Тишківка, де під керівництвом старших здобув неоціненний значний досвід в реставрації і художньому розписі.
Наприкінці 80-х років Совінський поїхав за кордон. Побачив чимало країн, певний час жив у Польщі, Словаччині, Німеччині, Франції. Там він багато працював: малював портрети, виконував інші художні замовлення, робив копії, шукав себе. Знайомився з новітніми течіями художнього мистецтва – імпресіонізм, кубізм, пуантилізм та інші. Пробував себе в різних стилях і знайшов свій напрямок розвитку. Він полягає у сплетінні класичного соцреалізму та імпресіонізму.
Художник багато подорожує і відтворює на полотні чудові краєвиди України, мальовничі куточки рідної Гайсинщини. Змальовані в його роботах і місця, пов’язані з творчістю великого генія України Тараса Шевченка.
Юрій Совінський – співець руху природи і її складової – людей. На його картинах рухається все. Ним позначені вулиці Києва, столиці світу і подвір’я сільських хат. Рух неба, води, фонтанів, натовпу – все це Совінський. Навіть його церкви пливуть у просторі.
На натюрмортах Совінського теж шаленіє життя: квіти хочеться понюхати, каву випити, а яблука з’їсти.
Картини Юрія Дмитровича напрочуд теплі і яскраві, а ще абсолютно незвичайні. Вони виконані з такою майстерністю і незвичайною технікою виконання, що перехоплює подих. Цю манеру малювання переплутати важко – вона, мабуть, єдина. У художника є чимало робіт – ті ж пейзажі, різнопланові, копіткі, до неймовірності реальні, портрети, натюрморти. Совінський став відомим не лише у нас в Україні, а й за кордоном. Роботи його високо ціняться в колекціях збирачів живопису України, Польщі, Німеччини, Сполучених Штатів Америки та інших.
Його різнопланові, різностильні виставки були організовані у Варшаві – «Літній павільйон в Лазеньках» (1992р.), Франкфурті-на-Майні – галерея «Блют» (1993р.), Києві – «Польський Будинок» (1998р.), «Галерея Грифон» (2005р.), «Галерея музею-майстерні І.Кавалерідзе» (2010р.), краєзнавчому музеї Гайсинщини (2010р.).

ЧЕБИКІН Андрій Володимирович

          Гайсинська земля пам’ятає багато імен, що принесли її славу. Одне з них – Андрій Чебикін, ректор Української Академії мистецтв, академік, професор, член Спілки художників з 1973 року. Народний художник України і просто талановита людина.
Народився Андрій Володимирович Чебикін 14 квітня 1946 року в м. Гайсині, в сім’ї вчителів. Навчався до четвертого класу в школі №1. Скільки себе пам’ятає завжди малював. Саме це й привело одинадцятирічного хлопця до Київської середньої школи ім. Т.Г. Шевченка. 1964 року став студентом художнього інституту.
Мріяв бути живописцем, але після практики на першому курсі вирішив перевестися на факультет графіки. Після другого курсу пощастило: потрапив до майстерні професора М.І. Селіванова. Тоді ж уперше взяв участь у республіканській художній виставці. 1970 року закінчив інститут дипломною серією ліногравюр „Сто днів, що потрясли світ” за мотивами твору Д.Ріда. Ця серія експонувалась на республіканській та всесоюзних виставках і на виставці молодих художників України в Москві (1971), була удостоєна Бронзової медалі ВДНГ СРСР.
Перша персональна виставка була в Дніпропетровську, де було представлено 120 робіт, три – у Києві. В кінці 80-х виставлявся у Москві. Починаючи з 1993 року серйозні представлення були в Києві, Харкові, Полтаві, Львові, Вінниці. За кордоном виставлявся в Йорданії, Західній Німеччині, Флоренції, Фінляндії, Польші, США, Франції, Словаччині.
З 1972-го Чебикін – викладач офорту і водночас помічник професора Селіванова. Визнаний авторитет та знавець прийомів роботи в усіх манерах офорту, він з 1985 року цілком логічно очолив майстерню станкової графіки тогочасного інституту. А з 1989 року Андрій Чебикін – ректор інституту. Понад 10 років очолює майстерню вільної графіки, де створив відому школу естампу. У 1992 –му ректору Чебикіну присвоєно почесне звання народного художника. 1997 – го Указом Президента України про заснування Академії мистецтв Андрія Чебикіна призначено президентом новоствореного закладу й надано звання академіка.
Академія, очолювана нашим земляком налагодила широкі міжнародні зв’язки з вищими мистецькими школами різних країн світу.
А.Чебикін – художник національний. Це зумовлено вже тим, що він є сином свого народу. Пояснюючи національну самобутність творчості Андрія Володимировича зв’язком з традиціями вітчизняного мистецтва, слід особливо наголосити на такій ознаці, як яскрава поетичність, вишукана артистичність. Яким побутово простим не був обраний мотив, художник уміє розкрити в ньому передусім якусь ліричну зворушливу ноту. Такими є роботи „Канікули” (1985), „Спляча” (1986), „У майстерні” (1987), „Пляж” (1991).
Різні види мистецтва однієї епохи не розвиваються звідокремлено. Тому в поетичності кращих творів А.Чебикіна багато спільного з вишуканістю української народної пісні або сучасної поезії. До того ж він дружний з багатьма українськими поетами, які при нагоді звертаються до нього з проханням оформити їхні збірки.
Поряд з поетичними творами , в яких життєві мотиви завдяки високій майстерності піднесенні на рівень змістовних художніх образів, митець постійно звертається до вселенських тем, заглиблюється у філософське узагальнення. Постійними й його творчості є біблійні мотиви, античні уявлення про побудову світу, Всесвіт, людина і космос, людина і природа. Вони втілюються в окремих аркушах, розростаються в цикли і серії, вбираючи в себе роздуми і світогляд автора. Тут ідеться вже не про окрему людину, а постає доля всього людства у вселенському бутті.
Все це знайшло щедре втілення в таких робота, як серія „Космічні офорти” (1976), цикли „Планети”(1976), „Всесвіт”(1979), серії „Космос – Земля”(1986), „Перехожі” (1982), у блискучих за виконанням аркушах „Геліос”(1980), „Золотий Ікар” (1991), „Падіння Ікара” (1995).
Вселенський масштаб мислення художника виявляється, зокрема, у тому, що стосунки людини і природи він однаково легко прочитує на різних континентах планети, вбачаючи в них спільність людського буття в неповторному екзотичному середовищі. Це знайшло вияв у седнівській серії. Американська серія вражає не тільки відтворенням первозданності природи, а й поглибленим образним прочитанням. Все це виникає з-під його олівця, набуває вагомості. Це справедливо і щодо розгорнутих монументальних циклів, і щодо вишуканих мініатюр, якими є екслібриси, поздоровчі листівки та інше.
Художник перебуває у постійному пошуку. Вільно почуваючись у різних жанрах і техніках графіки, він несподівано виступив у не властивій для себе іпостасі, звернувшись до гобелена (1994). Чотири композиції, зроблені для інтер’єрів Донецького театру опери та балету – „Дерево життя”, „Вічне”, „Танець”, „Пісня” – стали без перебільшення новим словом у цьому традиційному виді творчості.
Зустріч з творами А.Чебикіна дає високу насолоду, бо це завжди зустріч із прекрасним. Художник віртуозно володіє лінією, одночасно вдаючись до стриманого використання плями і кольору, з тремтливим піїтом ставиться до незайманої чистоти білого аркуша паперу. Він вправно видобуває неочікувані ефекти з технік і матеріалів. Викликає захоплення гострота його бачення, вміння спостерігати і відтворювати. Штрихи на площині аркуша перетворюються на єдине світлоносне середовище, де стилістична єдність являє і знак, і річ, і енергію руху. Тому рисунки Андрія Чебикіна – це ще й школа, бо в них демонструється те саме „знаю як”, заради здобуття чого десятиріччями розтирали фарби учні середньовічних майстрів, з надією їдуть і йдуть до провідних осередків художньої освіти сучасні прозеліти.
Графіка майстра придатна для самовдосконалення не тільки митців. Потужна енергія рисунку дарує глядачеві відчуття співтворчості, прилучає до нестандартного бачення світу, надає життєвого імпульсу, фантазії, наснаги.

ГОРОВЕЦЬ Еміль Якович

         Народився Еміль Якович Горовець 10 липня 1923 року в місті Гайсині в сім’ї коваля і домогосподарки. Батьки прості люди, але з глибокою внутрішньою культурою. Мати гарно співала. В сім’ї хотіли, щоб Еміль став лікарем: єдине в місті училище було медичним, і це визначило долю старших братів. Але в перші дні війни брати загинули, і Емілю довелось взяти відповідальність за сім’ю ще хлопчиком. Вони евакуювались в Ташкент. То ж Еміль працював, тяжко захворів тифом. Потім випадково побачив на столі об’яву про прийом у театральну студію Московського Єврейського театру, яким керував видатний актор і режисер Соломон Михоелс. Його тут же прийняли. Театр і студія давали концерти в госпіталях для хворих і поранених, в військових частинах для червоноармійців, пересильних пунктах для евакуйованого населення. Після війни театр повернувся в Москву і Еміль Горовець був одним з ведучих молодих акторів. В 1946 році закінчив театральне училище при ГОСЕТе і працював в театрі до його закриття 1949 р.
В 1950 Еміль поступив і в 1954 р. закінчив вокальне відділення музично-педагогічного інституту ім. Гнесіних. Розпочинав виступати на ідиш. Його першим коханням, усмоктаним із молоком матері, була єврейська пісня. Ціле десятиліття з 1950 по 1960 рік він виконував виключно єврейський репертуар. В 1955 році вперше співав в концертах джаз – оркестру Мосестради під керівництвом Едді Рознера. Разом з групою інших артистів – євреїв Еміль виїхав в 1959 році на гастролі в Париж на святкування 100-річчя Шолом – Алейхема.
Поряд з піснями Костянтина Лістова, Вано Мураделі, Володимира Шаїнського, Олександра Зацепіна, Аркадія Островського, Андрія Петрова співак виконував кращі зарубіжні шлягери на російській мові, давав сольні концерти єврейських пісень. Еміль Горовець став визнаним виконавцем пісень народів світу в сучасних танцювальних ритмах. Прекрасні вокальні дані і гарні сценічні дані, уміння вибрати свій репертуар зробили співака улюбленцем публіки.
В 1960 році Еміль став лауреатом Всесоюзного конкурсу артистів естради, а в 1963 році, після сольного 45-хвилинного концерту по Всесоюзному радіо до нього прийшла справжня слава. Радіокомітет був завалений захоплюючими листами зі всіх кінців Союзу. Їх приносили мішками. На російський репертуар співак, для якого російська мова була третьою – після ідиш і української – перейшов так же вільно і природно як дихав. Так зійшла і засяяла зірка Еміля Горовця, що мав пречудовий голос, якого спеціалісти порівнювали з голосами Карузо і Лемешева. Співак, народжений для оперної сцени, випадком долі опинився на естраді і вписав блискучу сторінку в її історію. Виконавець став відомий за кордоном, побував на гастролях в Франції, Польщі, Болгарії, Німеччині, Чехословаччині. Еміль Горовець записав більше чотирьохсот пісень, випустив біля тридцяти дисків загальним тиражем 20 млн. екземплярів.
Пізніше розпочались неприємності і співак не міг співати свій єврейський репертуар. В 1972 році він з дружиною, актрисою Маргаритою Полонською, його вірною партнеркою і помічницею подав документи на виїзд в Ізраїль. В 1973 році вони прибули на свою історичну батьківщину. Після від’їзду співака із СРСР його записи стирались, платівки знищувались.
По запрошенню «Арбайтер-Ринг» Еміль в 1974 році виїхав в США. Мер Нью-Йорка Едвард Коч влаштував йому робочу візу. Договір з «Арбайтер-Ринг» був на сім років. Горовець багато давав концертів, відкрив в Манхетені «Балалайку», перший російський ресторан в Нью-Йорку з власним шоу, де був солістом. Через сім років, коли закінчився контракт, він вернувся в Ізраїль. Тріумфально проїхав по всій країні, дав 22 концерти за місяць. Але ізраїльська бюрократія відштовхнула співака.
Горовець повернувся в США. Працював викладачем співів в конторській школі. Він любив естраду, народну пісню, конторський спів йому був чужий.
Потім Еміль працював на єврейському радіо (ідиш). Він виходив в ефір три рази в тиждень. Створював по кілька пісень за тиждень для своїх передач – слова і музику. У нього зібралась величезна фонотека. Він переводив багато пісень з єврейського на російську. Пізніше артист веде передачу «Мамелотн» (рідна мова) на радіостанції WMHB, а потім на радіостанції «Надія».
В 1989 році співак по запрошенню фірми «Мелодія» відновлює свої виступи в Москві. Тут же вийшли два його диски-гіганти «Что прошло, то прошло» і ретрограма «Концерти в саду імені Баумана 1966 року» записані з оркестром під керуванням Б. Фрумкіна, В. Рубашевського, В. Термецького. Багато працював артист і в Америці. В 1990 році в одному із Бродвейських театрів був поставлений мюзикл «Отцовское наследство» по п’єсі Я. Гордіна, де Еміль зіграв головну роль. Музику і вірші до мюзиклу також написав співак.
Еміль Горовец був першим виконавцем шлягерів, таких як «Королева красоты», «Голубые города», «Я шагаю по Москве», першим виконавцем знаменитого «Бухенвальдського набата» і знаменитих «Дроздів» Володимира Шаїнського. Для Горовця писали Ян Френкель, Вано Мураделі, Арно Бабаджанян, Модест Табачников, Едді Рознер та інші.
Популярність співка була величезною. Не було будинку, де б не звучав його чаруючий голос. Концерти співака збирали стадіони, на них не можна було попасти. Його віншували на державному рівні в Буенос-Айресі.
Глядачі влаштовували йому стоячу овацію в Сіднеї і Мельбурні. Йому захоплено аплодували росіяни і ізраїльтяни.
Співак залишив нас. Але нам в спадок залишились його пісні.
І нам, його землякам, потрібно зробити все, що в наших силах, щоб його ім’я, його слово не були забуті, щоб його голос лунав вічно.

 КРИВИЙ Володимир Миколайович

      Якщо Господь наділяє людину талантом до мистецтва, то практично прирікає цю людину на беззавітне служіння людям. Так відбулося і 10 квітня 1938 року, коли він дав життя і долю прекрасній людині і талановитому художникові Володимиру Миколайовичу Кривому.
Народився Володимир Кривий в селі Михайлівка Вінницької області. Страшні роки війни, яка прийшла в рідне село, важкі післявоєнні роки все це не могло не позначитися на долі Володі, як і багатьох дітей і підлітків того часу.
Життя зробило свій реальний вибір. Хоч вже тоді в юності виявився талант Володимира, але потрібно було заробляти собі на життя. Поступив в Тульчинській зооветеринарний технікум, який закінчив у 1957 році. Деякий час працював за фахом. Військова служба закинула молодого хлопця в Підмосков’я, де паралельно з виконанням військового обов’язку він навчається у військовій художній студії імені Грекова.
Після служби знов повернувся в рідне село. Довгий час працював на різних посадах в колгоспі. За тим в Полтаві – художником-оформлювачем паралельно навчаючись в ізостудіях Я. Ніконенка та О. Журбія. У 1985 році закінчив Московський університет народної творчості (факультет станкового живопису). Професійно живописом зайнявся з 1994 року.
Учасник республіканської виставки «Голодомор-33», благодійної виставки в Італії (провінція Генуя) двох виставок у Санкт-Петербурзі. Провів 80 (!) персональних виставок, більше 300 робіт знаходяться у 25 країнах світу. Величезна кількість його робіт представлені не тільки в музеях Полтави й Полтавської області, а й далеко за межами України в музеях і приватних колекціях. Переважаюча частина з цих робіт просто дарується (!). Відкриті персональні галереї у Полтавській школі-інтернаті для глухонімих дітей, дитячому садку „Пізнайко”, 14-й школі «Здоров’я», навчально-виховному комплексі смт Диканьки, музеї-садибі М. В. Гоголя (с. Гоголеве Шишацького р-ну), школі с. Михайлівки (на батьківщині митця) та м. Комсомольську (“Церкви і храми Полтави й Полтавської області, зруйновані за радянської влади”). Більшу частину своїх робіт художник дарує школам, музеям, дитячим садкам. Як говорить сам митець, він працює на майбутнє, адже його картини в навчальних закладах сприяють естетичному вихованню підростаючого покоління, вчать любити рідний край і його чудову природу.
Про життя і творчість В. Кривого розповідають його книги «Тернистий шлях до визнання», «Духовність», «Володимир Кривий: для себе і для всіх», «Православні храми Полтавщини».
За благодійну діяльність художник став лауреатом премії імені Панаса Мирного 2005 р. (до речі, яку досі не отримав), нагороджений грамотою Української автокефальної православної церкви, занесений у книгу «Хто є хто на Полтавщині», з нагоди 70-річного ювілею Володимир Миколайович був нагороджений Предстоятелем Української Православної Церкви Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром орденом Рівноапостольного князя Володимира, нагороджений грамотою президії Українського фонду культури.
Чудові пейзажі його картин просто зачаровують своєю красою і неповторністю. Легкі мазки пензлем відкривають нам неймовірну красу рідного Полтавського краю, його просторів, неповторну красу природи та невеличких українських сел. Розглядаючи його картини, немов би занурюєшся в нереальну казковість української природи. Пейзажі митця – це тайна природи, сокровенні куточки рідного краю. Теми його картин на перший погляд здаються ніби простими і звичайними куточками лісу, поля, луків, села, річки. Але разом із тим вони відкривають нам щось набагато ширше й допомагають сприймати світ очима художника – ніжно і з великою любов’ю. Я, практично мало у наш час можу перерахувати полтавських художників, які з етюдником пішки обійшли б стільки, скільки обійшов Володимир Миколайович (а йому не багато не мало вже за 70), а треба ще з собою нести понад 12 кг. І здоров’я вже не те і зір підводить. Але він душею ще молодий і наповнений багатьма планами на майбутнє.
Результати цих подорожей – величезна кількість прекрасних робіт. А їх кількість у художника не багато не мало, а перевалила за 12 000 (!). Багато хто може сказати, мов, зараз це не модно, навіщо, мовляв, ходити з етюдником, досить сфотографувати. Може вони, і матимуть рацію, але від картин художника, невловимо випромінюється та жива теплота нашої рідної землі нашої природи, яка вражає у саме серце. Мабуть цей живий дух вбирається в картини саме там, на пленері, а потім випромінюється, зігріваючи душу. Просто ці картини написані з любов’ю до свого краю до Полтавської землі, що стала йому другою батьківщиною.
Пише художник і на історичні теми і портрети. Не можливо навіть перерахувати всі його роботи. І кожна справжній шедевр. Нажаль, я не зміг побачити всіх його творінь тільки ті, що були вдома і які художник готував, щоб розмістити в персональному музеї, що буде розташований на його батьківщині у с. Михайлівка Вінницької області.
Чистоту і цінність його творінь гідно, як я зрозумів, можуть оцінити тільки іноземці (напевно, у них все-таки більше совісті), які, купуючи у художника картини, дають за них (за нашими українськими мірками непогані гроші).
Наскільки можна бути безкорисливою і талановитою людиною, щоб тільки дарувати своє мистецтво людям, не вимагаючи нічого натомість. Тому я навіть не здивований, що Володимир Миколайович при всій його добродійності до цього часу не являється ні членом Спілки художників України, і не має ніяких звань, а по совісті – давно було б пора, враховуючи ту кількість проведених виставок, картин роздарованих ним і книг, які він видав за свій рахунок.
А тепер трохи хочу Вам розповісти про унікальну книгу «Православні храми Полтавщини», яку митець видав за свої власні кошти, тому, що виявилось, що та унікальна та кропітка робота, яку він провів нікому не потрібна. Тільки самому автору відомо скільки він пооббивав порогів видавництв і обійшов “чиновників від мистецтва”. Мабуть так і залишилася його праця нікому невідомою, якби не трапилася на його шляху така шанована людина, як Високопреосвященніший архієпископ Полтавський і Миргородський Филип, котрий по достоїнству оцінив працю художника і допоміг йому видати цю книгу при підтримці Полтавської Місіонерської Духовної Семінарії. До речі, увесь тираж цієї книги було викуплено Полтавською єпархією, а гроші витрачені митцем на видання книги повернуті творцю.
Презентація історико-краєзнавчого видання «Православні храми Полтавщини», яке являє собою збірку репродукцій картин художника та збірку статей про храми Полтавської землі, відбулася 21 січня 2010 року в духовно-просвітницькому центрі Полтавської єпархії Української Православної Церкви. В статтях книги використані архівні матеріали, розповіді старожилів та церковнослужителів.
До збірки увійшли 144 репродукції картин Володимира Кривого та більш 40 статей, які стосуються храмів Полтавщини і вийшли в різні часи в різних виданнях. Над своїм творчим доробком автор працював більше п’яти років.
Сама ж колекція «Православні храми Полтавщини» в кількості 144 картин була подарована митцем Полтавській Місіонерській Духовній Семінарії Української Православної Церкви, що знаходиться у місті Комсомольську Полтавської області.
А історія створення цієї колекції така. Колись на день народження художнику подарували довідник «Полтавщина», у якому були матеріали і про храми нашого краю. Відтоді митець вирішив, що треба відновити для нинішнього і майбутніх поколінь те, що було по-варварськи знищене.
Так, першою його подорожжю були відвідини села Вельбівка Гадяцького району. У маршрутному таксі, по дорозі до Гадяча, дізнався, що там збереглася чудова дерев’яна церква, побудована ще у 1865 р. Зробив декілька етюдів. А потім попрямував до Гадяча. Зробив замальовки собору Успіня Пресвятої Богородиці, що був зведений у 1998 р., і церкви Всіх Святих.
Наступна поїздка була у с. Римарівку Гадяцького району. Виконавши ескізи чудового храму Покрова Пресвятої Богородиці, спорудженого у 1903 р., побував у с. Плішивець, де написав церкву Покрова Пресвятої Богородиці.
Тільки у Гадяцькому районі художник замалював 11 церков й пройшов пішки десятки кілометрів.
Для своєї роботи Володимир Миколайович користувався картою Полтавської області, де були відмічені всі церкви. Нею він керувався у своїх подорожах. Але довідник “Полтавщина” видавався ще у 1980 роки, тому траплялися такі випадки, що коли він прибував на місце, а церкви вже не було. Так, у с. Шишаках Хорольського району церква згоріла, а в с. Вертунах — реставрувалася. Деякі храми були тільки руїнами, інші без бань (на своїх картинах художник домальовував їх сам).
Одного разу вирішив поїхати в с. Корещину Глобинського району — батьківщину народної артистки Раїси Кириченко. Зробивши декілька етюдів місцевої церкви, розпитав у людей де знаходиться хата Раїси Кириченко. Підійшовши до садиби, у дворі побачив Миколу Кириченка. Поцікавився, чи він один, аж тут з’явилась і господиня. Вона запросила до оселі, більше години художник розповідав, що хоче створити галерею церков. Раїса Опанасівна дуже зраділа цій ідеї. Розпитувала про Полтаву, запросила на обід. Потім Володимир Миколайович попрощавшись пішов у Глобине.
Після поїздки він написав статтю про Раїсу Кириченко, а також її портрет і хату, в якій вона народилася. Але подарувати Раїсі Опанасівні не встиг її вже не стало. Зараз ці картини знаходяться у картинній галереї смт Диканьки.
Багато зображень храмів з’явилися на картинах тільки за допомогою архівних фото і старих листівок.
Коли в колекції вже нараховувалося більше 70 церков, Володимир Миколайович зробив першу виставку в бібліотеці імені І. П. Котляревського. Але на цьому не зупинився, поїздки по області продовжував і далі. Взимку побував у декількох районах. Зібрав багато матеріалів, це були фотографії, ксерокопії, свідчення старожилів. Особливо митця вражав вандалізм земляків, які руйнували храми за розпорядженням зверху.
Наступна виставка колекції була організована протоієреєм Володимиром Погребним (проректором Полтавської Місіонерської Духовної Семінарії) у Міському виставковому залі Комсомольська. Тут були присутні духовенство Семінарії, священнослужителі, міська влада.