Краснопільська бібліотека-філія
Останнім часом люди стають ближчими до слова Божого і християнської заповіді. За довгий історичний шлях української церкви багатьом її служителям суджено було пройти гіркий шлях разом із своїм народом і загинути в пастирському служінні йому. Це зобов’язує нас пам’ятати тих, хто ніс Слово Боже перед нами в страшні часи глуму над Церквою, хто поклав задля неї своє життя, працюючи над відродженням національних традицій духовного життя.
Один з них митрополит Микола Борецький, який був продовжувачем справи першого митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Василя Липківського.
З метою вшанування пам’яті видатного борця за незалежність української православної церкви Миколи Борецького вулицю Воровського перейменовано його ім’ям.
Народився Микола Борецький 19 грудня 1879 року в містечку Сарни Липовецького повіту Київської губернії (нині Монастирищенського району Черкаської області) в родині священика. Це старовинний рід українського духівництва, серед прародичів якого був Іов Борецький, видатний Київський митрополит, відомий ревним обстоюванням Української церкви в умовах запеклого натиску польського католицизму. Микола Борецький у п’ять років осиротів, по смерті батька при матері залишилося двоє дітей — Микола та старша сестра. Не маючи майже ніякої підтримки, мати почала працювати вчителькою у початковій школі в Сарнах. Коли хлопцеві виповнилося дев’ять років, вона віддала його до Уманської бурси, сама переїхала туди і почала утримувати сім’ю столуванням школярів та декого з педагогів.
У 1901 р. закінчив Київську Духовну Семінарію та короткотермінові педагогічні курси в Харкові (1902). У 2004 році М.Борецького було висвячено на священика. Почалось духовне поле діяльності, якому присвятив основну частину свого життя. Працював на Поділлі в парафіях: с. Коханівці, в м. Жмеринці та в Гайсині. Законовчитель в різних школах: с. Коханівці, в м. Жмеринці в однокласових школах та в залізничній, в гімназії в м. Жмеринці, в Вінницькому учительському інституті, в Черкасах в учительській семінарії та в Гайсині в дівочій гімназій. Широкий суспільний рух втягнув у стрімку течію і Борецького. Його висувають в губерніальні виборці для обрання депутатів до Державної Думи
На початку 1914 року, за порадою лікарів, він переїздить на службу до Вінниці. Його призначають духівником Вінницького учительського інституту.
Восени 1914 року Борецький виїхав на фронт Першої світової війни, де служив капеланом 250-го піхотного полку, а разом з тим і благочинним 65-ї дивізії. Після повернення з фронту навесні 1917 року він став настоятелем Миколаївського собору у місті Гайсині і невдовзі був обраний головою міської думи. У Гайсині Микола Борецький зазнав непоправного горя – померла його дружина.
М.Борецький поступово перетворює свій храм на український, запроваджує в благовісті і службах рідну мову, відновлює церковно-національні традиції.
У 1918 р. за гетьманської влади подільський єпископ Російської Православної Церкви Пімен (Пегов), затятий русифікатор(пізніше екзарх пробільшовицької Обновленської Церкви), заборонив Миколу Борецькому священнослужіння за те, що він використовував у службі українську мову. Але парафія не прийняла присланого Пименом настоятеля. У червні 1919 р. заборона повторилася, але намарне.
Влітку 1921-го року, переслідуваний радянською владою, отець Микола оголосив про свою приналежність до щойно створеної Української Автокефальної Православної Церкви. Йому наслідували ще 50 священиків, які разом з парафіями приєдналися до української церкви. А наприкінці жовтня 1921 у київському храмі Святої Софії Всеукраїнський православний собор обрав отця Борецького на висвячення в єпископи для Гайсинщини. Борецькому невдовзі після обрання на єпископа довелося пережити двомісячний арешт.
15-го лютого 1922 р. висвячений в єпископа Гайсинського УАПЦ. У 1922—1927 рр. — єпископ УАПЦ Гайсинської округи, настоятель Миколаївського храму у Гайсині. Але постановою ВУЦВК і ВНК УСРР від 3 червня 1925 року Гайсинську округу ліквідовано, більша частина парафій Гайсинської округової УАПЦ за новим адміністративним поділом увійшла до складу Тульчинської округи.
На Другому Всеукраїнському Православному Соборі в жовтні 1927 року єпископа Гайсинського Миколу Борецького обрано на митрополита Київського і всієї України замість Василя Липківського, усунутого з посади на вимогу Радянської влади. Окрім митрополичого служіння він був у цей час також духовним керівником 12 парафій УАПЦ в Києві, У перші ж місяці свого перебування на катедрі першоієрарха УАПЦ митрополит відвідав чимало парафій: на Волині, Полтавщині, Чернігівщині, в Дніпропетровську, провів кілька єпископських пастирських нарад.
Вже через три роки більшовицьке ГПУ змушує митрополита підписати акт самоліквідації УАПЦ. Він виконує цю вимогу, скликавши Надзвичайний собор 29 січня 1930 року, але через два місяці потрапляє до катівні “вдячного” за відречення ГПУ. Його засуджують до 8 років позбавлення волі, а після перевезення до Ярославського ізолятора вимагають повторного зречення.
Він був доведений тортурами до божевілля і вже тяжко хворий переведений до Соловецького концтабору, а потім як безнадійно психічно хворого було перевезено до Ленінградської психіатричної лікарні. Останні відомості про безпорадний стан митрополита надійшли до Вінниці у 1935 році. Подальша його доля невідома.
Останні коментарі