Усі діти від народження — поети. Так само, як і всі справжні поети на все життя лишаються дітьми. Тільки дитина та поет можуть довго-довго, сидячи навпочіпки, роздивлятися, як у духмяній траві вовтузяться мурахи, милуватися різьбленими пелюстками волошки, а в шумі черепашки, прикладеної до вуха, не лише чути шерех морських хвиль, а й відчувати на обличчі солоні бризки прибою. Єдина різниця між поетом і дитиною в тому, що поет не тільки чує, бачить, а й уміє образно розказати про бачене людям…

Саме до таких поетів, які вийшли з дитинства й не полишили його, належить Андрій Пилипович М’ястківський, якому виповнюється 100 років від дня народження. Народився він 14 січня 1924 року в Соколівці на Вінниччині в сім’ї селянина-чоботаря, при світлі каганця навчався грамоті, але дитинство було щасливе. Зеленокоса рідна Вінниччина щедро напувала майбутнього поета зі своїх джерел, і дитинно-довірливі очі його жадібно вбирали в себе земну красу, щоби згодом оддати її людям у щемкому й задушевному слові. Рано він відчув потяг до слова.

Не випалила, не потолочила щире й лагідне серце поета й війна, котру він почав солдатом і солдатом переможно скінчив. З квітня 1944 до травня 1945року Андрій перебував на фронті, брав участь у боях як солдат – автоматник, згодом був працівником дивізійної газети. М’ястківський пройшов війну в роті фронтової розвідки. За бойові заслуги він був нагороджений медаллю «За відвагу».
Андрій М’ястківський демобілізувався у 1946 році, а наступного року закінчив Тульчинську медичну школу і кілька років працював сільським фельдшером. А після закінчення Вінницького педінститута – вчителював у рідній Соколівці. Та художня література вабила до себе і Андрій М’ястківський іде на редакторську роботу. Своєю письменницькою долею він завдячує Миколі Руденкові, який «віднайшов» його свого часу в глушині на Вінниччині, забрав у сільського фельдшера писані від руки вірші, привіз їх до Києва, сам власноручно передрукував на своїй друкарській машинці і відніс до видавництва. Так ще в 1955 році з’явилася перша книжка поета «Над Бугом-рікою». І надалі їх у А. П. М’ястківського – кілька десятків. Романи й повісті, оповідання, новели, переклади з молдавської, білоруської та румунської мов і, звичайно ж, поетичні збірки.

«Любов до пісні, до людини, до землі, що дала йому життя і прилучила до джерела поезії, позначається на всьому, що виходить з-під пера поета. Прочитайте його вірші, й ви пройметеся красою навколишнього світу, зрозумієте мову трав і дерев, збагнете життя лісу й саду і ще більше пристанете серцем до всього живого й сущого». (Анатолій Костецький)

Весь його творчий доробок втілився у понад сорок книжок поезії та прози, в численних текстах пісень і перекладів (з білоруської, молдавської, румунської та інших мов). Удостоєний лише Літературної премії імені Володимира Сосюри.

Він був цікавим співрозмовником, неперевершеним оповідачем, великим знавцем фольклору. Вільно володів румунською мовою, німецькою та угорською — зі словником, а потім ще вивчив їдиш та іврит. Писав щодня, а інколи «видавав» до десятка віршів за день. Деякі його поезії стали улюбленими в народі піснями. Ряд віршів було покладено на музику. Особливої популярності набули пісні «На калині мене мати колихала» та «Підкручу я чорнії вуса» (муз. В. Верменича).

В останні роки життя Андрій Пилипович був прикутий до ліжка, але літературної творчості не полишав. Помер він в 2003-му році. По собі залишив величезний рукописний спадок у товстих зошитах.

Пропонуємо познайомитись з життєвим і творчим шляхом нашого відомого земляка у віртуальній виставці «Опромінений спалахом соняшників».