Топоніміка с.Губник

Село, очевидно, почало засновуватися приблизно у V-VІІ століттях на високому кам’янистому березі Південного Бугу на основі поселення буго-дністровської культури. За народними переказами, до 1654 року село називалося Сокільцем. Після 5 квітня цього ж року, коли його мешканці були вирубані поляками, воно стало називатися Згубником (від слова «Згуба»), а пізніше – Губником.
Є й інша версія. Вдалося встановити, що вже в 1448 році село звалося Губником. Саме цього року воно було подароване волинським князем Свидригайлом брацлавському боярину Івану Слупичу. Отже, можна припустити, що назва села Сокілець була замінена назвою Згубник (Губник) в період монголо-татарської навали на наш край (ХІІІ ст.), і, очевидно, саме тоді завойовниками також було винищено частину місцевого населення.
Жителі села Губника до цього часу називають кутки, вулиці народними іменами.
Кутки – Королівка, Попівка, Садиби, За левади.
– Королівка – колись саме тут поселилась сім’я на прізвисько Королі.
– Попівка – тут знаходились землі губницьких священиків та їхнє житло.
– Садиби – були засаджені садки.
– За левади – були раніше левади (болотні місця).
Вулиці:
– Висока (Висока лінія) – одна з найвищих вулиць села.
– Піскова – дуже запісочене місце.
– Бортова – названа на честь роду братів Бортів.
Присілки:
– Зелений клин – гарна лісиста місцевість.
– Леонівка – жив на цій вулиці чоловік на ім’я Леонтій, який поселився першим.
– Вигін – раніше тут було пасовисько.
Навколо села ростуть ліси з особливими назвами – Березина, Дубина, Чорний ліс, Гароджин.
Криниці в селі, як правило, називають вуличними прізвиськами або прізвищами тих хазяїв, біля яких вони викопані.
Бережуть в селі Вдовину і Градову криниці. Про них переказують легенди.
Вдовина – “Озивалась раз по раз десь на Заході далекими приглушено – розколистими громами перша світова війна. Та щодень земля здригалась все рідше і ніби натомленіше. По всьому відчувалося, що війна наближається до кінця, досхочу наситившись мільйонами людських життів.
Багато губничан не повернулися з тієї війни до отчого барвінкового краю, не ступили на поріг батьківської білостінної хатини, навіки осиротили дитячі голівки, успокоївшись на європейських бранних полях. Чотирнадцять молодиць остались вдовицями, журились долею дітей, які роститимуть безбатченками.
«Гріх забувати нам суджених. Гріх перед дітьми, богом і совістю»-гомоніли вдовиці.-А чи не викопати нам на Сандировому полі, при дорозі на Соболівку криницю, та й назвати її вдовинною? Хай п’ють святу воду прохожі і згадують нас, бідних вдів, добрим словом. А про чоловіків наших житиме вічне пам’ять». Вирішили усім чотирнадцятьом вдовам зібратися і зробити це непросте діло. Жінки важко працювали. З кожним наступним заступом яма все глибшала. На четвертий день заструміла, забулькала вода, звільнено вириваючись з підземної річки-джерела.
Так родилась Вдовина криниця – символ подружньої вірності, якій судилось жити по-тепер і вічно”.
Записав із спогадів односельчан І.П.Ткаченко, вчитель-краєзнавець.

Градова – Градова криниця знаходиться в березі Південного Бугу між с. Губником і с. Скибинцами. Існувала вона до побудови Глибочанської ГЕС. З її побудовою, підняті води Бугу затопили криницю.
Про Градову криницю, уже покійний, старожил с. Губника Мельник Іван (по вуличному «Генко») розповів таке: з батьком він віз волами із Степу житні снопи. Раптом усе небо затягнулося важкими чорними хмарами. Пішов великий і густий град, від ударів якого воли ставали на коліна. Пізніше губничани побачили в березі Бугу яму, заповнену водою. Можна припустити, що сильний град у виямці пробив землю і на поверхню вийшла вода. Цю природну криничку було названо Градовою. За спогадами людей, смачнішої води в усій окрузі Губника, як в Градовій криниці не було.
Як вдалося дізнатися із Гайсинської повітової газети «Вісті», це сталося 20.07.1920 року.
Ось, як писала про це газета:
«Градобитие. В районе занимающем села: Губник, Скибинцы, Метановка, Глибочок, Поборка, Петрашовка и Михайловка 20 июля випал сильный град весом в ¼ фунта, от которого пострадали озимовые и яровые хлеба. Ущерб нанесенный градом Хащеватской волости, еще больше. Погиб урожай хлеба, овощей и часть скота.
Убытки огромны. Приняты меры к их подсчёту».
Поблизу села був хутір «П’ятихатка» – колись тут було всього 5 хат. Старі люди вимерли, а молоді переселились до Губника.
Навколо села розкинулись широко поля з певними назвами – Степ, Злодійкове поле, Марусина.
– Степ – має назву за свою велику площу.
– Злодійкове поле – можливо, називається так через те, що люди, які проживали у висілку Вигін, односили його.
Особливо відоме в селі поле Марусина. “Жили своїми прадідівськими звичаями подоляни-хлібороби. Зустрічали весну, ростили хліб, дітей – надію, сліпучі золотоголові соняхи … Жили, страждали, боролись, сподівались на мир і на спокій. Але не було цього. Налітали з південного краю яничари на чолі з Туган-беєм. Прибував як господар, бо силу мав. Поводився ніби і мирно, поважав людей хліборобської праці. Та бувало й шаленів, забирав усе, що йому хотілося. Терпіли подоляни, але часто праведний гнів хлюпався й через вінця душі. Особливо страждав сільський староста Остап і його дружина Соломія, відчуваючи батьківським серцем біду, що поволі насувалась. Їх дочки Маруся запала в око й серце Тугаю. Та й дівчина покохала його.
Остап вирішив мститись грабіжникам. Наказав вірним людям щоночі забирати життя одного кримчанина, а насамперед Тугая. Про батьківську страшну затію довідалась від матері Маруся і серце стислось від думки про смерть коханого.
При зустрічі розповіла Тугаю про батьківський задум. Той на мить зупинився вражений почутим, примружив вузькі прорізи очей, щось промовив своєю мовою, хрест-навхрест рубанув повітря рукою-ятаганом і зник, залишивши дівчину саму. Не стрималась Маруся та й розповіла батькам як розсталась із Тугаєм. Старий Остап прислухався до розмови потім випростався і не сказавши ні слова, кудись пішов.
Довго не вертався старий Остап, прийшов надвечір, якийсь заклопотаний, ніби аж змарнів на обличчі. Покликав Соломію, про щось шепотівся з нею, а потім якось дуже важко поплентався на обійстя.
Опівночі Остап з дружиною і донькою покинули хату, майже бігом подалися до лісу, а звідти манівцями побрели до Зеленого клину, шукаючи рятунку серед скель. Тут зібралося багато втікачів. Всі стривожені, принишклі, сторожко ловили кожен шерех.
Так пройшли у тривозі ніч і день. Послані на розвідку підлітки принесли страшну звістку: майже дотла спалене село, вирубані всі, хто не рятувався, залишившись вдома.
Через декілька днів зібралися всі неподалік лісу, щоб покарати судом предків винну у їх біді. Звинуватили у всьому Марусю.
Знав Остап, відала Соломія, що так буде, відчували обоє щось лиховісне, непоправне. Ось воно й прийшло. Та що вони могли вдіяти проти звичая предків – карати зраду, бо свобода землі слов’янської була для них над усе. Батькам залишилось єдине: стерпіти, пережити те, що зараз станеться. А сельчани зігнули два дубки, прив’язали до них Марусину і обірвалось життя подолянки.
Пам’ять людська береже легенду про подолянку Марусю, назвавши окраєць губницької землі Марусиною”.

Записав краєзнавець І. Ткаченко

У селі багато пагорбів, які мають народні назви:
– Малинка – росло дуже високе дерево, яке називалось малинкою.
– Могила – у центрі села знаходиться великий кам’яний пагорб, утворення якого є природнім.
Яри:
– Синяків яр – раніше тут були висаджені садки чоловіком на ім’я Синяк.
– Каленників Яр – раніше були висаджені садки чоловіком на ім’я Каленник.
– Іванків Яр – від імені чоловіка Іванка.
- Теренисів Яр – від імені чоловіка Терень.
– Матвіїв Яр – від імені чоловіка на ім’я Матвій.
Долини:
– Лупова долина – можливо від назви прізвиська хазяїна.
– Маманьова – біля річки Південний Буг, пляжне місце.
– Круцьова – біля Південного Бугу.